Loading video...

Video Failed to Load

There was a problem loading this video. This could be due to a temporary network issue or the video might be unavailable.

Воронежчина, Курщина, Белгородщина та Кубань — це все українські землі Професор Павло Гриценко розказав про 150-річну карту, яка була укладена та прийнята російською імператорською академією наук.

Олег Володарський

13,667 subscribers

42,546 views • 2 years ago •via X (Twitter)

News & Politics Education

Anya Rossi• Live Now

Private livecam show

10 Comments

NAFOfellalotte🇩🇰🇺🇦2 years ago

#KurskIsUkraine ✊️

Kamila Alieva2 years ago

Забирать надо и всё. Чтобы знала руzzня, чем будут кончаться для неё захватнические войны.

Олег Володарський2 years ago

🙏

ГЕГЕМОН ЗАУРАЛЬСКИЙ2 years ago

Дуже авторитетний дядько. Таких як пан професор Гриценко, небагато залишилось. Не так давно пішов з життя професор Пономарів, така ж сама величина..

Олег Володарський2 years ago

🙏

Powol N2 years ago

Ну то коди було ,зараз на Кубані армян мешкає більше ніж у Вірменії ))

Максим2 years ago

Хули толку, це рашки територія, нам би свою повернути

Руся(Єрмак)2 years ago

То все цікаво картами махати.один теж тицяв щось.тут мова йде про те що евакуація йде з наших земель.і як їх повертати будем?

Wellington2 years ago

Slava Ukraine ❤️

Виталий Гризоглазов2 years ago

👍❤️👍🇺🇦🇺🇦🇺🇦💪

Related Videos

Сьогодні день пам’яті дітей, яких вбила Росія. Офіційною мовою він називається інакше, але мовою правди це звучить саме так. Цей день – про найболючіші епізоди війни, про найбільшу несправедливість і зло, яке чинить Росія, – коли гинуть найнезахищеніші та найбільш невинні. Діти. Зараз це щонайменше 707 українських дітей. І ще тисячі дітей, яких Росія поранила, викрала, тисячі дітей, чия доля досі невідома. Це важливі і жахливі показники, але за ними стоїть дещо більше, ніж тільки цифри російських злочинів. Це дитячі мрії, плани, сподівання, які просто стерли. Це біль кожної матері та кожного батька, які не знають, як далі з цим жити – жити з таким болем. Наші українські діти. Комусь декілька днів, хтось пішов у перший клас, а у когось мав бути випускний. Ось з ким воює хвора держава. Ось кому протистоїть так звана друга армія світу, яка нездатна перемогти на полі бою і самостверджується на дітях. Світла памʼять кожній загиблій дитині. Вічний обов’язок для всіх нас – пам’ятати, захищати наших дітей та зробити все, щоб зло, яке принесла Росія, було покаране.

Сьогодні день пам’яті дітей, яких вбила Росія. Офіційною мовою він називається інакше, але мовою правди це звучить саме так. Цей день – про найболючіші епізоди війни, про найбільшу несправедливість і зло, яке чинить Росія, – коли гинуть найнезахищеніші та найбільш невинні. Діти. Зараз це щонайменше 707 українських дітей. І ще тисячі дітей, яких Росія поранила, викрала, тисячі дітей, чия доля досі невідома. Це важливі і жахливі показники, але за ними стоїть дещо більше, ніж тільки цифри російських злочинів. Це дитячі мрії, плани, сподівання, які просто стерли. Це біль кожної матері та кожного батька, які не знають, як далі з цим жити – жити з таким болем. Наші українські діти. Комусь декілька днів, хтось пішов у перший клас, а у когось мав бути випускний. Ось з ким воює хвора держава. Ось кому протистоїть так звана друга армія світу, яка нездатна перемогти на полі бою і самостверджується на дітях. Світла памʼять кожній загиблій дитині. Вічний обов’язок для всіх нас – пам’ятати, захищати наших дітей та зробити все, щоб зло, яке принесла Росія, було покаране.

Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський

64,497 views • 4 months ago

Тисяча днів. Це цифра, яка сьогодні звучить у кожній домівці, у кожному серці. Для когось ці дні — це тисячі вибухів, тисячі сліз, тисячі втрат. Для когось — це тисячі дронів, сотні тисяч кілометрів доріг, мільйони незламних рішень. Для мене — це тисячі подвигів українців, які щодня робили те, чого не робила жодна інша нація. З перших хвилин вторгнення ми діяли разом. Я згадую перші години, коли на Лаврській ми зібрали добровольців, які приходили з одним проханням: «Дайте зброю, ми захищатимемо Київ». Тоді в наших руках не було магічних рішень, але було головне — віра в нашу перемогу. Так і з’явився 206 батальйон. Тоді ж ми почали роздавати зброю та набої. Далі була евакуація з Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Тисяча днів — це тисячі людей, яких я зустрів за цей час. Це воїни, які тримають фронт. Волонтери, які забезпечують армію всім: від бронежилетів до дронів. Пересічні українці, які віддають останнє, щоб допомогти іншим. Це блокпости, укріплення, розбиті дороги й нескінченні поїздки. Це обличчя тих, хто отримує довгоочікувану допомогу. Це дрони, вантажівки, пікапи, прально-душові комплекси, Shield’и, екскаватори, комплекси «Ай-Петрі» які ми доставляємо на фронт. Це численні контракти та мільярди гривень. Хоч зараз ми проходимо найважче випробування — війну, але ми тримаємося. Єдність, сміливість, жертовність — це те, що робить нас незламними. Тисяча днів — це наші сльози за Глібом Бабічем, Сергієм Іконніковим, Юрієм Каракаєм, Олегом Барною, Тарасом Жеребецьким… Це наші сльози, але водночас наша гордість. Ми втратили багато. Кожна втрата — це частина душі. Але кожна дія, кожна людина, яка робила неможливе, додає сили й віри. Ці тисяча днів — це не тільки історія про війну. Це історія про народ, який знайшов у собі надзвичайну силу. Про державу, яка вчиться бути сильнішою. І про нас, українців, які довели собі й світу, що ми непереможні. Ми боротимемося далі. Ми працюватимемо більше, стрілятимемо частіше, винаходитимемо нове. Ми захищатимемо кожен метр нашої землі. І разом ми переможемо.

Тисяча днів. Це цифра, яка сьогодні звучить у кожній домівці, у кожному серці. Для когось ці дні — це тисячі вибухів, тисячі сліз, тисячі втрат. Для когось — це тисячі дронів, сотні тисяч кілометрів доріг, мільйони незламних рішень. Для мене — це тисячі подвигів українців, які щодня робили те, чого не робила жодна інша нація. З перших хвилин вторгнення ми діяли разом. Я згадую перші години, коли на Лаврській ми зібрали добровольців, які приходили з одним проханням: «Дайте зброю, ми захищатимемо Київ». Тоді в наших руках не було магічних рішень, але було головне — віра в нашу перемогу. Так і з’явився 206 батальйон. Тоді ж ми почали роздавати зброю та набої. Далі була евакуація з Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Тисяча днів — це тисячі людей, яких я зустрів за цей час. Це воїни, які тримають фронт. Волонтери, які забезпечують армію всім: від бронежилетів до дронів. Пересічні українці, які віддають останнє, щоб допомогти іншим. Це блокпости, укріплення, розбиті дороги й нескінченні поїздки. Це обличчя тих, хто отримує довгоочікувану допомогу. Це дрони, вантажівки, пікапи, прально-душові комплекси, Shield’и, екскаватори, комплекси «Ай-Петрі» які ми доставляємо на фронт. Це численні контракти та мільярди гривень. Хоч зараз ми проходимо найважче випробування — війну, але ми тримаємося. Єдність, сміливість, жертовність — це те, що робить нас незламними. Тисяча днів — це наші сльози за Глібом Бабічем, Сергієм Іконніковим, Юрієм Каракаєм, Олегом Барною, Тарасом Жеребецьким… Це наші сльози, але водночас наша гордість. Ми втратили багато. Кожна втрата — це частина душі. Але кожна дія, кожна людина, яка робила неможливе, додає сили й віри. Ці тисяча днів — це не тільки історія про війну. Це історія про народ, який знайшов у собі надзвичайну силу. Про державу, яка вчиться бути сильнішою. І про нас, українців, які довели собі й світу, що ми непереможні. Ми боротимемося далі. Ми працюватимемо більше, стрілятимемо частіше, винаходитимемо нове. Ми захищатимемо кожен метр нашої землі. І разом ми переможемо.

Петро Порошенко

17,843 views • 1 year ago

Шановне панство, якщо ви ще не встигли придбати подарунок до Різдва чи Нового року - маю гарну пропозицію 🙂 Ще до повномасштабної війни ми з товаришем видали дитячу книгу - «Казка про Рожеву Пташку Фламінго». Наклад дивом пережив російське вторгнення в Київську область: у дворі згоріло все, окрім гаража з книжками. До кінця року віддаємо книгу зі знижкою👉 М’яка палітурка, яскраві кольори, великий формат, якісні ілюстрації з дрібними деталями. А всередині - великий 3D-замок. У кожного в дитинстві була книга, яка запам’яталась на все життя. «Казка про Рожеву Пташку Фламінго» - саме така. Оповідь про важливе мовою дитини, створена українськими художниками й надрукована в Україні. Казка народилася у 1980 році в родині бессарабського рибалки й десятиліттями передавалась із сім’ї в сім’ю. Після смерті казкаря Леоніда у 2021 році вона отримала нове життя у цій книзі. Це казка про добро і зло, про мрію, якій не можна зраджувати, про друзів, Наставника, вдячність, волю і шлях за обрій. Книга, що стане внутрішньою опорою для вашої дитини у дорослому житті. Замовити зі знижкою та прочитати відгуки👉

Шановне панство, якщо ви ще не встигли придбати подарунок до Різдва чи Нового року - маю гарну пропозицію 🙂 Ще до повномасштабної війни ми з товаришем видали дитячу книгу - «Казка про Рожеву Пташку Фламінго». Наклад дивом пережив російське вторгнення в Київську область: у дворі згоріло все, окрім гаража з книжками. До кінця року віддаємо книгу зі знижкою👉 М’яка палітурка, яскраві кольори, великий формат, якісні ілюстрації з дрібними деталями. А всередині - великий 3D-замок. У кожного в дитинстві була книга, яка запам’яталась на все життя. «Казка про Рожеву Пташку Фламінго» - саме така. Оповідь про важливе мовою дитини, створена українськими художниками й надрукована в Україні. Казка народилася у 1980 році в родині бессарабського рибалки й десятиліттями передавалась із сім’ї в сім’ю. Після смерті казкаря Леоніда у 2021 році вона отримала нове життя у цій книзі. Це казка про добро і зло, про мрію, якій не можна зраджувати, про друзів, Наставника, вдячність, волю і шлях за обрій. Книга, що стане внутрішньою опорою для вашої дитини у дорослому житті. Замовити зі знижкою та прочитати відгуки👉

Валерій Маркус

42,929 views • 9 months ago

Послухайте цей діалог між репортером BILD та проросійським політиком від "АдН" Гансом-Томасом Тільшнайдером Репортер: Це... тут написано: "російська армія" Політик АдН: Так, так. Мені її колись подарували Репортер: Хто? Політик АдН: Хтось у Берліні, так Репортер: Чому... чому у вас тут стоїть горнятко російської армії? Політик АдН: Мені його хтось подарував, так. Хтось подарував. Я не хотів його викидати, чому б і ні? Так, а ще в мене тут... Репортер: Але ж це та сама армія, яка нападає на Україну, яка веде гібридну війну в Німеччині Політик АдН: Я не пов’язую з цим нічого особливого. Це просто горнятко, яке мені подарували і яке тут стоїть, поруч з іншими речами Репортер: А що для вас означає російська армія? Якщо ми вже про це заговорили... Політик АдН: Ну, це насправді не наша війна. Це не наша війна. Горнятко просто стоїть. Я не надаю йому великого значення. Його мені колись подарували, я навіть точно не пам'ятаю коли Репортер: А як ви ставитеся до російської армії? Політик АдН: Це не моя справа. Ця війна в Україні – не наша війна Репортер: Але ви їх підтримуєте? Політик АдН: Ні, я, звісно, не солідаризуюся ні з російською армією, ні з українською армією, бо це не наша війна Репортер: Але ж це про щось говорить, чи не так? Якби в мене десь стояло таке горнятко, я б подумав... Політик АдН: Знаєте, я не дуже перевіряю подарунки. Он там позаду в мене ще є матрьошка. Хтось її колись залишив Репортер: А від Бундесверу (німецької армії) у вас нічого немає? Політик АдН: Так звідти мені ніхто нічого не дарував. Але я б теж поставив, у мене з цим немає проблем Репортер: російська армія – вони наші вороги чи ні? Політик АдН: Та облиште ви вже це дурне горнятко. Вони, так би мовити, ні вороги, ні друзі. У держав немає друзів, у держав є інтереси. І воно просто тут стоїть Репортер: А ви вірите, що росія стоїть за нещодавною гібридною атакою в Лейпцигу? Політик АдН: Я цього не знаю. Я не фахівець у таких питаннях Репортер: Добре. І за скільки років це все накопичилося тут, у вашому офісі? Політик АдН: Коли я його відкрив? Треба згадати. Здається, у 2022 році. Можливо, так, у 2022 Репортер: І тут книжки, і все інше... "Книга Гітлера". Ви її читали? Політик АдН: Ні. Я мало що тут читав. Це пожертвувані книги, вони прийшли в коробках, я їх просто розставив. Так само як і це горнятко. Це теж... це було в Берліні, хто ж це був, хто мені його подарував? Репортер: Горнятко з російською символікою Політик АдН: Я вже не пам’ятаю, не пам’ятаю. Але я відставлю його вбік. Добре, досить про це

Послухайте цей діалог між репортером BILD та проросійським політиком від "АдН" Гансом-Томасом Тільшнайдером Репортер: Це... тут написано: "російська армія" Політик АдН: Так, так. Мені її колись подарували Репортер: Хто? Політик АдН: Хтось у Берліні, так Репортер: Чому... чому у вас тут стоїть горнятко російської армії? Політик АдН: Мені його хтось подарував, так. Хтось подарував. Я не хотів його викидати, чому б і ні? Так, а ще в мене тут... Репортер: Але ж це та сама армія, яка нападає на Україну, яка веде гібридну війну в Німеччині Політик АдН: Я не пов’язую з цим нічого особливого. Це просто горнятко, яке мені подарували і яке тут стоїть, поруч з іншими речами Репортер: А що для вас означає російська армія? Якщо ми вже про це заговорили... Політик АдН: Ну, це насправді не наша війна. Це не наша війна. Горнятко просто стоїть. Я не надаю йому великого значення. Його мені колись подарували, я навіть точно не пам'ятаю коли Репортер: А як ви ставитеся до російської армії? Політик АдН: Це не моя справа. Ця війна в Україні – не наша війна Репортер: Але ви їх підтримуєте? Політик АдН: Ні, я, звісно, не солідаризуюся ні з російською армією, ні з українською армією, бо це не наша війна Репортер: Але ж це про щось говорить, чи не так? Якби в мене десь стояло таке горнятко, я б подумав... Політик АдН: Знаєте, я не дуже перевіряю подарунки. Он там позаду в мене ще є матрьошка. Хтось її колись залишив Репортер: А від Бундесверу (німецької армії) у вас нічого немає? Політик АдН: Так звідти мені ніхто нічого не дарував. Але я б теж поставив, у мене з цим немає проблем Репортер: російська армія – вони наші вороги чи ні? Політик АдН: Та облиште ви вже це дурне горнятко. Вони, так би мовити, ні вороги, ні друзі. У держав немає друзів, у держав є інтереси. І воно просто тут стоїть Репортер: А ви вірите, що росія стоїть за нещодавною гібридною атакою в Лейпцигу? Політик АдН: Я цього не знаю. Я не фахівець у таких питаннях Репортер: Добре. І за скільки років це все накопичилося тут, у вашому офісі? Політик АдН: Коли я його відкрив? Треба згадати. Здається, у 2022 році. Можливо, так, у 2022 Репортер: І тут книжки, і все інше... "Книга Гітлера". Ви її читали? Політик АдН: Ні. Я мало що тут читав. Це пожертвувані книги, вони прийшли в коробках, я їх просто розставив. Так само як і це горнятко. Це теж... це було в Берліні, хто ж це був, хто мені його подарував? Репортер: Горнятко з російською символікою Політик АдН: Я вже не пам’ятаю, не пам’ятаю. Але я відставлю його вбік. Добре, досить про це

Останній Капіталіст

33,824 views • 1 month ago

Україна поборе корупцію, якщо Зеленський дасть на це команду. Не прикриваючи своїх. Все просто. Якшо влада країни цього хоче - то змінює правила. У всьому світі так і не лише з корупцією. 1️⃣ В Україні хороші антикорупційні закони. Лише не завжди виконуються. Тут треба заставляти їх виконувати. 📍На приклад, з конкурсами. Закони є. Але чесні призначення блокуються з Банкової. Так було з БЕБ, так було з САП, так буде з митницею. Межа працює аби заставляти їх виконувати закон. 2️⃣ Але є ще не відремонтована правоохоронна система, яка страждає від корупції. 3️⃣ І тут нові закони нам треба дуже швидко. Межа працює аби такі закони зʼявились. 4️⃣ Є ж законопроекти, які вже можна прийняти за один день і наблизити антикорупційну боротьбу, була б лише воля на це Офісу Президента і ВРУ: 📍13602 - про конкурси для керівництва ДБР, бо саме його Офіс Зеленського використовує аби тиснути на антикорупційних детективів і активістів 📍13699 - про те аби прибрати можливість призначати прокурорів без конкурсу 📍 13382 - про те аби повернути незалежних міжнародних експертів до відбору кандидатів до ВККС. Бо 1 червня сплив строк їх повноважень і їх місця займуть представники нереформованих Ради суддів та Ради адвокатів. Була б лише воля Зеленського справді побороти корупцію - дав би вказівку це все проголосувати за 1 день. Саме таку вказівку він дав в липні, коли знищували незалежність НАБУ

Україна поборе корупцію, якщо Зеленський дасть на це команду. Не прикриваючи своїх. Все просто. Якшо влада країни цього хоче - то змінює правила. У всьому світі так і не лише з корупцією. 1️⃣ В Україні хороші антикорупційні закони. Лише не завжди виконуються. Тут треба заставляти їх виконувати. 📍На приклад, з конкурсами. Закони є. Але чесні призначення блокуються з Банкової. Так було з БЕБ, так було з САП, так буде з митницею. Межа працює аби заставляти їх виконувати закон. 2️⃣ Але є ще не відремонтована правоохоронна система, яка страждає від корупції. 3️⃣ І тут нові закони нам треба дуже швидко. Межа працює аби такі закони зʼявились. 4️⃣ Є ж законопроекти, які вже можна прийняти за один день і наблизити антикорупційну боротьбу, була б лише воля на це Офісу Президента і ВРУ: 📍13602 - про конкурси для керівництва ДБР, бо саме його Офіс Зеленського використовує аби тиснути на антикорупційних детективів і активістів 📍13699 - про те аби прибрати можливість призначати прокурорів без конкурсу 📍 13382 - про те аби повернути незалежних міжнародних експертів до відбору кандидатів до ВККС. Бо 1 червня сплив строк їх повноважень і їх місця займуть представники нереформованих Ради суддів та Ради адвокатів. Була б лише воля Зеленського справді побороти корупцію - дав би вказівку це все проголосувати за 1 день. Саме таку вказівку він дав в липні, коли знищували незалежність НАБУ

Martina Boguslavets

18,097 views • 1 year ago

Чому українці, повернувшись із Європи, хвалять себе за «кав’ярні та манікюр», але не бачать, що це — ілюзія держави. Я давно спостерігаю за цим феноменом. Українці, які хоч раз їздили в Європу або жили там трохи, повертаються з одним і тим же висновком: «Ми можемо краще!». І далі — список: кав’ярні в Києві крутіші, ніж у Берліні чи Мадриді, ресторани — вогонь, салони краси з манікюром — на рівні, сервіс у приватному бізнесі — взагалі космос. Мовляв, у них там усе сіре, стандартне, а ми додаємо душу, креатив і український колорит. І на цій підставі робиться висновок: та ми взагалі можемо будувати державу краще, ніж ці європейці. Але це — класична помилка масштабу. Ми судимо про державу за вітриною приватного сервісу. За тим, що видно туристу за один вечір на Подолі чи Хрещатику. І не помічаємо головного: держава — це не сума гарних кав’ярень і зручних додатків. Держава — це фундамент, на якому стоїть можливість взагалі жити гідно, ростити дітей, планувати майбутнє і не боятися, що завтра все заберуть через чиюсь примху. Не боятись, що тебе побʼють злочинці у військовій формі, а поліція не те що не допоможе тобі, а навпаки стане на сторону кривдників. Давайте розберемося чесно, без патріотичного самообману. Спочатку про «ми можемо краще в ресторанах». Навіть тут я не погоджуся. В Європі — Michelin, мішленівські зірки, кухня, яка змінює твоє уявлення про їжу. Не просто «смачно і ситно», а вишукано, інноваційно, на рівні мистецтва. В Україні такого рівня haute cuisine просто немає. Немає жодного ресторану з справжньою мішленівською зіркою. Є хороші місця, так. Але це — не те саме. Ми беремо іспанську плитку, китайську чи європейську техніку, додаємо «від себе» і називаємо це проривом. Туристів багато — вони й так прийдуть, їм не треба вигадувати. Ну давайте чесно, все що нас оточує в Києві - це те, що українці побачили в Європі, вкрали концепцію і відкрили в нас. Те саме з салонами краси, сервісами, приватним бізнесом. Так, в Україні можна відкрити крутий манікюрний салон чи кав’ярню. І багато хто відкриває. Молодці. Але це — мікробізнес на рівні «виживання і комфорту». Він не створює державу. Він не будує дороги, не фінансує науку, не захищає кордони, не гарантує, що твої діти отримають освіту світового рівня. Держава — це не сума приватних кав’ярень. Це система, яка дозволяє створювати цінність глибше, ніж чашка лате за 150 гривень. Подивіться на наші маршрутки в яких іржаве дно та не працює кондиціонер - ось яскравий маркер держави. А тепер подивіться, чого ми реально не змогли побудувати. Ми не побудували університети, які входять у світовий топ-100 чи хоча б топ-500. Наші виші — це часто той самий пострадянський конвеєр з корупцією та застарілими програмами. Найкращі уми їдуть. Ми не побудували лікарні, де медицина — на рівні Німеччини чи навіть Польщі. Так, є приватні клініки, але система загалом — це черги, хабарі та «лікування по знайомству». Ми не виробляємо власні автомобілі. Не в сенсі «збираємо з китайських запчастин», як дрони, а реально свої конкурентоспроможні моделі. Ми нічого не виробляємо на рівні, який змушує світ казати: «Це зроблено в Україні, і це круто». Ми — імпортери технологій, плитки, обладнання. Додаємо «душу» — і пишаємося. Агробізнес? Так, зерно і олію вивозимо. IT-аутсорс? Є. Але це не створює той самий «середній клас з майбутнім», про який мріють. Це — сировина та послуги для чужих економік. Сервіс — так, але вони не замінять виробництва та інститутів. Так, європейці теж незадоволені своїм життям і низькими зарплатами. Але то вони просто не жили в Україні, не знають на якому дні дійсно існують інші люди. І ось тут ми підходимо до головного філософського питання: а навіщо взагалі люди хочуть жити в тій чи іншій державі? Не туристи, а мешканці. Не на тиждень, а на все життя. Відповідь не в кількості кав’ярень. Відповідь у тому, що філософи називали «благим життям» ще з часів Аристотеля — eudaimonia. Це не просто «комфорт».

Чому українці, повернувшись із Європи, хвалять себе за «кав’ярні та манікюр», але не бачать, що це — ілюзія держави. Я давно спостерігаю за цим феноменом. Українці, які хоч раз їздили в Європу або жили там трохи, повертаються з одним і тим же висновком: «Ми можемо краще!». І далі — список: кав’ярні в Києві крутіші, ніж у Берліні чи Мадриді, ресторани — вогонь, салони краси з манікюром — на рівні, сервіс у приватному бізнесі — взагалі космос. Мовляв, у них там усе сіре, стандартне, а ми додаємо душу, креатив і український колорит. І на цій підставі робиться висновок: та ми взагалі можемо будувати державу краще, ніж ці європейці. Але це — класична помилка масштабу. Ми судимо про державу за вітриною приватного сервісу. За тим, що видно туристу за один вечір на Подолі чи Хрещатику. І не помічаємо головного: держава — це не сума гарних кав’ярень і зручних додатків. Держава — це фундамент, на якому стоїть можливість взагалі жити гідно, ростити дітей, планувати майбутнє і не боятися, що завтра все заберуть через чиюсь примху. Не боятись, що тебе побʼють злочинці у військовій формі, а поліція не те що не допоможе тобі, а навпаки стане на сторону кривдників. Давайте розберемося чесно, без патріотичного самообману. Спочатку про «ми можемо краще в ресторанах». Навіть тут я не погоджуся. В Європі — Michelin, мішленівські зірки, кухня, яка змінює твоє уявлення про їжу. Не просто «смачно і ситно», а вишукано, інноваційно, на рівні мистецтва. В Україні такого рівня haute cuisine просто немає. Немає жодного ресторану з справжньою мішленівською зіркою. Є хороші місця, так. Але це — не те саме. Ми беремо іспанську плитку, китайську чи європейську техніку, додаємо «від себе» і називаємо це проривом. Туристів багато — вони й так прийдуть, їм не треба вигадувати. Ну давайте чесно, все що нас оточує в Києві - це те, що українці побачили в Європі, вкрали концепцію і відкрили в нас. Те саме з салонами краси, сервісами, приватним бізнесом. Так, в Україні можна відкрити крутий манікюрний салон чи кав’ярню. І багато хто відкриває. Молодці. Але це — мікробізнес на рівні «виживання і комфорту». Він не створює державу. Він не будує дороги, не фінансує науку, не захищає кордони, не гарантує, що твої діти отримають освіту світового рівня. Держава — це не сума приватних кав’ярень. Це система, яка дозволяє створювати цінність глибше, ніж чашка лате за 150 гривень. Подивіться на наші маршрутки в яких іржаве дно та не працює кондиціонер - ось яскравий маркер держави. А тепер подивіться, чого ми реально не змогли побудувати. Ми не побудували університети, які входять у світовий топ-100 чи хоча б топ-500. Наші виші — це часто той самий пострадянський конвеєр з корупцією та застарілими програмами. Найкращі уми їдуть. Ми не побудували лікарні, де медицина — на рівні Німеччини чи навіть Польщі. Так, є приватні клініки, але система загалом — це черги, хабарі та «лікування по знайомству». Ми не виробляємо власні автомобілі. Не в сенсі «збираємо з китайських запчастин», як дрони, а реально свої конкурентоспроможні моделі. Ми нічого не виробляємо на рівні, який змушує світ казати: «Це зроблено в Україні, і це круто». Ми — імпортери технологій, плитки, обладнання. Додаємо «душу» — і пишаємося. Агробізнес? Так, зерно і олію вивозимо. IT-аутсорс? Є. Але це не створює той самий «середній клас з майбутнім», про який мріють. Це — сировина та послуги для чужих економік. Сервіс — так, але вони не замінять виробництва та інститутів. Так, європейці теж незадоволені своїм життям і низькими зарплатами. Але то вони просто не жили в Україні, не знають на якому дні дійсно існують інші люди. І ось тут ми підходимо до головного філософського питання: а навіщо взагалі люди хочуть жити в тій чи іншій державі? Не туристи, а мешканці. Не на тиждень, а на все життя. Відповідь не в кількості кав’ярень. Відповідь у тому, що філософи називали «благим життям» ще з часів Аристотеля — eudaimonia. Це не просто «комфорт».

Myroslav Oleshko

15,785 views • 5 months ago

Андрій Білецький дуже правильно і відверто сказав про Турчинова та владу Порошенка, яка фактично дозволила анексію Криму. На початку російсько-української війни, 26 лютого 2014 року, біля стін парламенту в Сімферополі зібралися десятки тисяч людей з прапорами України. Крим був живий. Крим був український. Люди були готові чинити спротив, самоорганізовуватися, створювати загони оборони. Водночас українські військовослужбовці, які не отримали наказу, просто сиділи в казармах. Саме в цей час Росія безперешкодно, фактично пішим ходом, захоплювала Крим. І за це хтось має відповісти. Цитата Андрія Білецького: "Я вважаю, що і Крим не був такою однозначною історією. Ми його просто в прямому сенсі слова здали. Сотні і сотні тисяч людей були за Україну. Десятки і десятки тисяч виходили на мітинги. Були готові організовувати дружини і так далі. Так, були різні частини, але більшість частин у перші дні були готові виконати наказ і обороняти Кримський півострів. І всі ми тепер знаємо, що у росіян була команда у разі спротиву повертатися і летіти на голубому вертольоті назад на Кубань. Але цього не відбулося. Тому так і здалося."

Андрій Білецький дуже правильно і відверто сказав про Турчинова та владу Порошенка, яка фактично дозволила анексію Криму. На початку російсько-української війни, 26 лютого 2014 року, біля стін парламенту в Сімферополі зібралися десятки тисяч людей з прапорами України. Крим був живий. Крим був український. Люди були готові чинити спротив, самоорганізовуватися, створювати загони оборони. Водночас українські військовослужбовці, які не отримали наказу, просто сиділи в казармах. Саме в цей час Росія безперешкодно, фактично пішим ходом, захоплювала Крим. І за це хтось має відповісти. Цитата Андрія Білецького: "Я вважаю, що і Крим не був такою однозначною історією. Ми його просто в прямому сенсі слова здали. Сотні і сотні тисяч людей були за Україну. Десятки і десятки тисяч виходили на мітинги. Були готові організовувати дружини і так далі. Так, були різні частини, але більшість частин у перші дні були готові виконати наказ і обороняти Кримський півострів. І всі ми тепер знаємо, що у росіян була команда у разі спротиву повертатися і летіти на голубому вертольоті назад на Кубань. Але цього не відбулося. Тому так і здалося."

Denys Shtilierman

108,369 views • 8 months ago

Трамп про Україну: Я вважаю, що те, що сталося, насправді вражає Війна, яка мала закінчитися дуже швидко. Не знаю, чи ви знаєте цю історію, але коли все почалося, у путіна були сотні танків, що їхали по шосе Там є шосе, бетонне, дуже хороше шосе, міцне, як скеля, прямо до Києва. І десь на півдорозі, він би дістався туди за три години, рухаючись зі швидкістю 51 миля на годину, що є приблизно максимальною швидкістю для танка І в них була, знаєте, пам'ятаєте ту велику колону танків, так? І в них був якийсь генерал, якого мабуть вже немає з нами Генерал вирішив замість того, щоб одразу вирушити на Київ і закінчити війну в перший же день, не думаю, що хтось взагалі знає цю історію, поїхати через поля, через бруд і багнюку А за кілька днів до того пройшла рекордна злива, і ті танки застрягли в тому багні. І я дав їм Джавеліни, і вони знищили танки. Я дав їх ще до того, як це сталося Але знаєте, є такий вислів, бо кажуть: "О, ти такий добрий до росії". Я не добрий до росії. Я був дуже суворим до росії. Я був дуже суворим до Китаю, суворішим за будь-кого. Ось чому вони мене поважають У мене добрі стосунки з цими людьми, але я дав їм "Джавеліни". "Джавелін" – це протитанкова зброя, і ті танки були знищені. І всі казали: "Що сталося?", бо знаєте, у них є супутники, так, супутникові знімки А танки стояли в ряд і не рухалися кілька днів. А потім вони прийшли, вони вдарили по них... Вони були, вони були фактично заблоковані в сипучих пісках Знаєте, це був бруд, як сипучі піски. Вони не могли рухатися. Якби генерал просто... Це говорить вам про те, чому війна – це завжди ризик Якби цей генерал просто поїхав прямо по бетонній трасі, вони були б у Києві за чотири години, і Україна нічого не змогла б з цим вдіяти Та війна закінчилася б за один день. Це було чотири з половиною роки тому. Тож це була жахлива помилка І ось генерал, який вирішує замість того, щоб їхати прямо по шосе в місто, вони б нічого не могли вдіяти, вони були абсолютно не готові. І не тільки це: коли вони знищили всі ці танки, це додало їм впевненості Знаєте, впевненість – це дуже важливо

Трамп про Україну: Я вважаю, що те, що сталося, насправді вражає Війна, яка мала закінчитися дуже швидко. Не знаю, чи ви знаєте цю історію, але коли все почалося, у путіна були сотні танків, що їхали по шосе Там є шосе, бетонне, дуже хороше шосе, міцне, як скеля, прямо до Києва. І десь на півдорозі, він би дістався туди за три години, рухаючись зі швидкістю 51 миля на годину, що є приблизно максимальною швидкістю для танка І в них була, знаєте, пам'ятаєте ту велику колону танків, так? І в них був якийсь генерал, якого мабуть вже немає з нами Генерал вирішив замість того, щоб одразу вирушити на Київ і закінчити війну в перший же день, не думаю, що хтось взагалі знає цю історію, поїхати через поля, через бруд і багнюку А за кілька днів до того пройшла рекордна злива, і ті танки застрягли в тому багні. І я дав їм Джавеліни, і вони знищили танки. Я дав їх ще до того, як це сталося Але знаєте, є такий вислів, бо кажуть: "О, ти такий добрий до росії". Я не добрий до росії. Я був дуже суворим до росії. Я був дуже суворим до Китаю, суворішим за будь-кого. Ось чому вони мене поважають У мене добрі стосунки з цими людьми, але я дав їм "Джавеліни". "Джавелін" – це протитанкова зброя, і ті танки були знищені. І всі казали: "Що сталося?", бо знаєте, у них є супутники, так, супутникові знімки А танки стояли в ряд і не рухалися кілька днів. А потім вони прийшли, вони вдарили по них... Вони були, вони були фактично заблоковані в сипучих пісках Знаєте, це був бруд, як сипучі піски. Вони не могли рухатися. Якби генерал просто... Це говорить вам про те, чому війна – це завжди ризик Якби цей генерал просто поїхав прямо по бетонній трасі, вони були б у Києві за чотири години, і Україна нічого не змогла б з цим вдіяти Та війна закінчилася б за один день. Це було чотири з половиною роки тому. Тож це була жахлива помилка І ось генерал, який вирішує замість того, щоб їхати прямо по шосе в місто, вони б нічого не могли вдіяти, вони були абсолютно не готові. І не тільки це: коли вони знищили всі ці танки, це додало їм впевненості Знаєте, впевненість – це дуже важливо

Останній Капіталіст

23,504 views • 3 months ago

Дискримінація України триває. Discrimination against Ukraine continues. Ця Паралімпіада ще до старту була приречена: російським і білоруським спортсменам дозволили змагатися під національними прапорами та символікою без жодної реальної перевірки на «нейтральність». Це відкрило двері для колишніх військових РФ. Голова МПК робив маніпулятивні заяви - про це вже говорилося в попередньому відео. Але й цього виявилося замало для організації, яка явно симпатизує диктатурам. Українська парабіатлоністка Олександра Кононова вийшла на п’єдестал у сережках «Stop War». Напис абсолютно відповідає миротворчій суті Олімпійського та Паралімпійського руху (згадаймо «олімпійське перемир’я» - буквально «stop war»). Проте МПК видав їй офіційне зауваження та попередження. Інший абсурд: родині українського спортсмена заборонили пронести українські прапори на стадіон, хоча російські прапори на трибунах майоріли вільно. Німецькі спортсмени під час нагородження демонстративно відвернулися, не зняли шапки під гімн Росії, трималися на відстані від росіян на фото та відмовилися від спільного селфі. За це МПК розпочав проти них розслідування. Тоді ж російський лижник Голубков публічно присвятив перемогу Путіну та Росії - і жодної реакції. Натомість наша збірна отримала зауваження за український прапор на будівлі проживання. Системний тиск на українців + явна підтримка агресора - це не рівність. Це ганебна підтримка держави-терориста та цькування жертв війни. Саме тому українська збірна бойкотувала церемонії відкриття й закриття Паралімпіади-2026. Національний паралімпійський комітет України вже назвав ці Ігри найгіршими в історії. Останні роки на Олімпіадах і Паралімпіадах складається враження, що це може стати початком кінця нинішніх МОК та МПК. У найближчому майбутньому ми можемо побачити крах цих організацій і появу нових — тих, що справді поважатимуть олімпійські цінності. — This Paralympics was doomed even before it began: Russian and Belarusian athletes were allowed to compete under their national flags and symbols without any real check for “neutrality.” This opened the door for former Russian military personnel. The IPC chairman made manipulative statements - this has already been discussed in the previous video. But even that wasn’t enough for an organization that clearly sympathizes with dictatorships. Ukrainian para-biathlete Oleksandra Kononova stepped onto the podium wearing “Stop War” earrings. The inscription fully aligns with the peacekeeping essence of the Olympic and Paralympic movement (recall the “Olympic truce” - literally “stop war”). Nevertheless, the IPC issued her an official reprimand and warning. Another absurdity: the family of a Ukrainian athlete was prohibited from bringing Ukrainian flags into the stadium, even though Russian flags were waving freely in the stands. German athletes, during the award ceremony, deliberately turned away, did not remove their hats during the Russian anthem, kept their distance from Russians in photos, and refused a joint selfie. For this, the IPC launched an investigation against them. At the same time, Russian skier Golubkov publicly dedicated his victory to Putin and Russia - and there was zero reaction from IPC. In contrast, our team received a reprimand for a Ukrainian flag on the accommodation building. Systemic pressure on Ukrainians + obvious support for the aggressor - this is not equality. This is shameful support for a terrorist state and the bullying of war victims. That is exactly why the Ukrainian team boycotted the opening and closing ceremonies of the 2026 Paralympics. The National Paralympic Committee of Ukraine has already called these Games the worst in history. In recent years at the Olympics and Paralympics, there is a growing impression that this could mark the beginning of the end for the current IOC and IPC. In the near future, we may witness the collapse of these organizations and the emergence of new ones that will truly respect Olympic values.

Дискримінація України триває. Discrimination against Ukraine continues. Ця Паралімпіада ще до старту була приречена: російським і білоруським спортсменам дозволили змагатися під національними прапорами та символікою без жодної реальної перевірки на «нейтральність». Це відкрило двері для колишніх військових РФ. Голова МПК робив маніпулятивні заяви - про це вже говорилося в попередньому відео. Але й цього виявилося замало для організації, яка явно симпатизує диктатурам. Українська парабіатлоністка Олександра Кононова вийшла на п’єдестал у сережках «Stop War». Напис абсолютно відповідає миротворчій суті Олімпійського та Паралімпійського руху (згадаймо «олімпійське перемир’я» - буквально «stop war»). Проте МПК видав їй офіційне зауваження та попередження. Інший абсурд: родині українського спортсмена заборонили пронести українські прапори на стадіон, хоча російські прапори на трибунах майоріли вільно. Німецькі спортсмени під час нагородження демонстративно відвернулися, не зняли шапки під гімн Росії, трималися на відстані від росіян на фото та відмовилися від спільного селфі. За це МПК розпочав проти них розслідування. Тоді ж російський лижник Голубков публічно присвятив перемогу Путіну та Росії - і жодної реакції. Натомість наша збірна отримала зауваження за український прапор на будівлі проживання. Системний тиск на українців + явна підтримка агресора - це не рівність. Це ганебна підтримка держави-терориста та цькування жертв війни. Саме тому українська збірна бойкотувала церемонії відкриття й закриття Паралімпіади-2026. Національний паралімпійський комітет України вже назвав ці Ігри найгіршими в історії. Останні роки на Олімпіадах і Паралімпіадах складається враження, що це може стати початком кінця нинішніх МОК та МПК. У найближчому майбутньому ми можемо побачити крах цих організацій і появу нових — тих, що справді поважатимуть олімпійські цінності. — This Paralympics was doomed even before it began: Russian and Belarusian athletes were allowed to compete under their national flags and symbols without any real check for “neutrality.” This opened the door for former Russian military personnel. The IPC chairman made manipulative statements - this has already been discussed in the previous video. But even that wasn’t enough for an organization that clearly sympathizes with dictatorships. Ukrainian para-biathlete Oleksandra Kononova stepped onto the podium wearing “Stop War” earrings. The inscription fully aligns with the peacekeeping essence of the Olympic and Paralympic movement (recall the “Olympic truce” - literally “stop war”). Nevertheless, the IPC issued her an official reprimand and warning. Another absurdity: the family of a Ukrainian athlete was prohibited from bringing Ukrainian flags into the stadium, even though Russian flags were waving freely in the stands. German athletes, during the award ceremony, deliberately turned away, did not remove their hats during the Russian anthem, kept their distance from Russians in photos, and refused a joint selfie. For this, the IPC launched an investigation against them. At the same time, Russian skier Golubkov publicly dedicated his victory to Putin and Russia - and there was zero reaction from IPC. In contrast, our team received a reprimand for a Ukrainian flag on the accommodation building. Systemic pressure on Ukrainians + obvious support for the aggressor - this is not equality. This is shameful support for a terrorist state and the bullying of war victims. That is exactly why the Ukrainian team boycotted the opening and closing ceremonies of the 2026 Paralympics. The National Paralympic Committee of Ukraine has already called these Games the worst in history. In recent years at the Olympics and Paralympics, there is a growing impression that this could mark the beginning of the end for the current IOC and IPC. In the near future, we may witness the collapse of these organizations and the emergence of new ones that will truly respect Olympic values.

Vladyslav Heraskevych OLY

41,060 views • 6 months ago

Виклики, які стоять перед Україною, потребують здорового, дорослого, професійного, державницького підходу. Посилки з орденами поїхали до Варшави. Всі ми вихлюпнули зрозумілі емоції. А тепер усім треба заспокоїтись. Польща — наш стратегічний сусід, союзник, держава, через яку проходить величезна частина нашої безпеки, логістичний хаб забезпечення зброєю наших Збройних Сил, країна, від якої великою мірою залежить наш вступ до ЄС та НАТО. За часів моєї каденції невипадково вона була нашим головним європейським і євроатлантичним адвокатом. Польща — це країна, яка прийняла понад мільйон українських біженців, і їм потрібні добрі стосунки між нашими народами. Тож українсько-польські відносини — це не майданчик для хайпу, взаємних образ і політичної капіталізації на емоціях. Тому час припинити ескалацію там, де потрібні холодна голова, професійна дипломатія і державницька відповідальність. За умов, коли ключові українські комунікатори на польському напрямку все ще киплять емоціями, виникає просте запитання: хто сьогодні реально займається дипломатією з Польщею? Хто відповідає за політичну комунікацію з польською владою? Хто говорить із польським парламентом, урядом, президентською адміністрацією, місцевими елітами, експертним середовищем, медіа? Хто гасить пожежу? Що взагалі робиться для відновлення довіри? Що буде з українсько-польським стратегічним партнерством? Якою буде атмосфера довкола надзвичайно важливої для нас конференції в Гданську? Ми можемо мати суперечки щодо аграрної політики, перевізників, конкуренції, політики, пам’яті тощо. Але все це треба вирішувати через дипломатію, комунікацію і повагу, а не через бійки в соціальних мережах. І без претензій до історичних підручників один одного — хай ними переймаються вчені, а не політики. Наша спільна історія надто складна, сповнена взаємних кривд і образ, і кращих ліків, ніж «прощаємо і просимо прощення», ще ніхто не прописав. Майбутнє не має бути в заручниках від минулого. Тим більше, шо не минуле — причина цієї кризи у двосторонніх стосунках, а внутрішні проблеми, популізм, гонитва за рейтингами. Україна не має розкоші сваритися з Польщею. Польща не має розкоші сваритися з Україною. Ми воюємо за незалежність та існування української державності. І ми повинні берегти кожного союзника, кожен інструмент, кожну можливість. Росія ж лише аплодуватиме кожному нашому взаємному приниженню, кожному необережному слову, кожному новому скандалу. Пропозиції нашої команди такі. Перше. Припинити публічну ескалацію. Друге. Негайно провести аудит української політики щодо Польщі: хто відповідає, яка стратегія, які канали комунікації, які проблеми, які рішення. Третє. Повернути професійну дипломатію. Не шоу, не образи, не спілкування через ЗМІ, не публічний шантаж, не гру у «хто гостріше і болючіше відповість полякам», а системну роботу з польською державою і польським суспільством. Мій заклик до дипломатів: залиште справу повернення орденів політикам, у вас же — своя важлива місія. Четверте. Відокремити емоції від національного інтересу. Бо національний інтерес України — це сильний союз із Польщею, підтримка України в ЄС і НАТО, спільна безпека та спільне стримування росії. П’яте. Маємо забезпечити обіцяне відкриття всіх переговорних кластерів з Європейським Союзом у липні. Це також залежить і від Варшави, і тут не можна недооцінювати ризики. Час працювати і відновлювати українсько-польське стратегічне партнерство. Не можна допустити розділення України і Молдови в європейській інтеграції. Не раз вже говорив: треба припинити втрачати людей, території і час. Тепер додам: так само важливо нам не втрачати партнерів і союзників.

Виклики, які стоять перед Україною, потребують здорового, дорослого, професійного, державницького підходу. Посилки з орденами поїхали до Варшави. Всі ми вихлюпнули зрозумілі емоції. А тепер усім треба заспокоїтись. Польща — наш стратегічний сусід, союзник, держава, через яку проходить величезна частина нашої безпеки, логістичний хаб забезпечення зброєю наших Збройних Сил, країна, від якої великою мірою залежить наш вступ до ЄС та НАТО. За часів моєї каденції невипадково вона була нашим головним європейським і євроатлантичним адвокатом. Польща — це країна, яка прийняла понад мільйон українських біженців, і їм потрібні добрі стосунки між нашими народами. Тож українсько-польські відносини — це не майданчик для хайпу, взаємних образ і політичної капіталізації на емоціях. Тому час припинити ескалацію там, де потрібні холодна голова, професійна дипломатія і державницька відповідальність. За умов, коли ключові українські комунікатори на польському напрямку все ще киплять емоціями, виникає просте запитання: хто сьогодні реально займається дипломатією з Польщею? Хто відповідає за політичну комунікацію з польською владою? Хто говорить із польським парламентом, урядом, президентською адміністрацією, місцевими елітами, експертним середовищем, медіа? Хто гасить пожежу? Що взагалі робиться для відновлення довіри? Що буде з українсько-польським стратегічним партнерством? Якою буде атмосфера довкола надзвичайно важливої для нас конференції в Гданську? Ми можемо мати суперечки щодо аграрної політики, перевізників, конкуренції, політики, пам’яті тощо. Але все це треба вирішувати через дипломатію, комунікацію і повагу, а не через бійки в соціальних мережах. І без претензій до історичних підручників один одного — хай ними переймаються вчені, а не політики. Наша спільна історія надто складна, сповнена взаємних кривд і образ, і кращих ліків, ніж «прощаємо і просимо прощення», ще ніхто не прописав. Майбутнє не має бути в заручниках від минулого. Тим більше, шо не минуле — причина цієї кризи у двосторонніх стосунках, а внутрішні проблеми, популізм, гонитва за рейтингами. Україна не має розкоші сваритися з Польщею. Польща не має розкоші сваритися з Україною. Ми воюємо за незалежність та існування української державності. І ми повинні берегти кожного союзника, кожен інструмент, кожну можливість. Росія ж лише аплодуватиме кожному нашому взаємному приниженню, кожному необережному слову, кожному новому скандалу. Пропозиції нашої команди такі. Перше. Припинити публічну ескалацію. Друге. Негайно провести аудит української політики щодо Польщі: хто відповідає, яка стратегія, які канали комунікації, які проблеми, які рішення. Третє. Повернути професійну дипломатію. Не шоу, не образи, не спілкування через ЗМІ, не публічний шантаж, не гру у «хто гостріше і болючіше відповість полякам», а системну роботу з польською державою і польським суспільством. Мій заклик до дипломатів: залиште справу повернення орденів політикам, у вас же — своя важлива місія. Четверте. Відокремити емоції від національного інтересу. Бо національний інтерес України — це сильний союз із Польщею, підтримка України в ЄС і НАТО, спільна безпека та спільне стримування росії. П’яте. Маємо забезпечити обіцяне відкриття всіх переговорних кластерів з Європейським Союзом у липні. Це також залежить і від Варшави, і тут не можна недооцінювати ризики. Час працювати і відновлювати українсько-польське стратегічне партнерство. Не можна допустити розділення України і Молдови в європейській інтеграції. Не раз вже говорив: треба припинити втрачати людей, території і час. Тепер додам: так само важливо нам не втрачати партнерів і союзників.

Петро Порошенко

691,310 views • 3 months ago

Федоров прокоментував збиття Су-57 розрахунком "БАРС Москва". "Об этом сообщил, на самом деле, очень серьёзный, я бы сказал, один из наиболее профессиональных источников в Украине под названием InformNapalm. Это действительно серьёзный источник. Там работают профессиональные военные и, как я понимаю, люди, имеющие прямые связи с разведсообществом Украины" Своєю чергою видання DEFENSE EXPRESS розглядає такі сценарії, за якими "БАРС Москва" міг збити літак Су-57: "Якщо виключити ситуацію, коли російський ппо-шник з "БАРСу" цілеспрямовано знищує Су-57 (ред. - наприклад, в результаті свідомої роботи на українські спецслужби), то залишаються два більш ймовірних варіанти. Перший - автономні турелі типу "Цитадель" із 30-мм автоматичною гарматою, для якої заявлена можливість автономного виявлення та знищення цілей... Гіпотетично, у разі отримання несанкціонованого доступу до системи керування, існує можливість знищення такої цілі, як Су-57. Особливо враховуючи те, що літак впав одразу після злету з аеродрому "Кубинка", тобто на малій висоті. Другий варіант - отримання доступу та підміни інформації у системі ситуаційної обізнаності у повітряному просторі, яка також видна на відео. Зокрема позначення Су-57 ворожою ціллю, у результаті чого, можливо, по ньому могли відпрацювати засоби російської 1-ї армії ППО-ПРО збройних сил РФ, тобто повноцінні ЗРК середньої та більшої дальності" За межами публікації залишилися ключові елементи операції: конкретні вектори доступу, технічні інструменти, ролі залучених осіб, послідовність дій, часові маркери та вразливості, використання яких дало практичний результат. Ці дані не призначені для відкритого доступу. Поєднання HUMINT- та CYBINT-складових відкрило коротке вікно можливостей. Воно було використане своєчасно й ефективно. На момент публікації це вікно вже закрилося, а застосований механізм неможливо повторювати або масштабувати в незмінному вигляді. Паралельно сама подія вже стала публічною. Російські Z-канали, медіа та профільні військові видання почали самостійно реконструювати її можливі обставини. За таких умов подальше приховування самого факту операції вже не захищало її механізм. Натомість воно дозволяло російській стороні закріплювати зручну для себе версію про чергову «технічну несправність» Су-57. За понад 12 років війни ми навчилися розрізняти інформацію, яку необхідно зберігати в абсолютній таємниці роками, і дані, оперативна цінність яких швидко зменшується. Консервувати все до абстрактного «кінця війни» — не стратегія. Секретність має захищати джерела, методи та майбутні можливості, а не перетворюватися на ритуал мовчання. Саме тому InformNapalm розкрив результат і загальний контур операції, але залишив закритими всі деталі, які можуть допомогти противнику відновити повну послідовність подій. Працюємо далі на перемогу в різних площинах розвідки: HUMINT, CYBINT, OSINT і т.д. Про десятки інших крутих кібероперацій, деталі яких вже стали доступні для розголошення, ви можете прочитати в цьому розділі на сайті InformNapalm. Дякуємо всім за увагу.

Федоров прокоментував збиття Су-57 розрахунком "БАРС Москва". "Об этом сообщил, на самом деле, очень серьёзный, я бы сказал, один из наиболее профессиональных источников в Украине под названием InformNapalm. Это действительно серьёзный источник. Там работают профессиональные военные и, как я понимаю, люди, имеющие прямые связи с разведсообществом Украины" Своєю чергою видання DEFENSE EXPRESS розглядає такі сценарії, за якими "БАРС Москва" міг збити літак Су-57: "Якщо виключити ситуацію, коли російський ппо-шник з "БАРСу" цілеспрямовано знищує Су-57 (ред. - наприклад, в результаті свідомої роботи на українські спецслужби), то залишаються два більш ймовірних варіанти. Перший - автономні турелі типу "Цитадель" із 30-мм автоматичною гарматою, для якої заявлена можливість автономного виявлення та знищення цілей... Гіпотетично, у разі отримання несанкціонованого доступу до системи керування, існує можливість знищення такої цілі, як Су-57. Особливо враховуючи те, що літак впав одразу після злету з аеродрому "Кубинка", тобто на малій висоті. Другий варіант - отримання доступу та підміни інформації у системі ситуаційної обізнаності у повітряному просторі, яка також видна на відео. Зокрема позначення Су-57 ворожою ціллю, у результаті чого, можливо, по ньому могли відпрацювати засоби російської 1-ї армії ППО-ПРО збройних сил РФ, тобто повноцінні ЗРК середньої та більшої дальності" За межами публікації залишилися ключові елементи операції: конкретні вектори доступу, технічні інструменти, ролі залучених осіб, послідовність дій, часові маркери та вразливості, використання яких дало практичний результат. Ці дані не призначені для відкритого доступу. Поєднання HUMINT- та CYBINT-складових відкрило коротке вікно можливостей. Воно було використане своєчасно й ефективно. На момент публікації це вікно вже закрилося, а застосований механізм неможливо повторювати або масштабувати в незмінному вигляді. Паралельно сама подія вже стала публічною. Російські Z-канали, медіа та профільні військові видання почали самостійно реконструювати її можливі обставини. За таких умов подальше приховування самого факту операції вже не захищало її механізм. Натомість воно дозволяло російській стороні закріплювати зручну для себе версію про чергову «технічну несправність» Су-57. За понад 12 років війни ми навчилися розрізняти інформацію, яку необхідно зберігати в абсолютній таємниці роками, і дані, оперативна цінність яких швидко зменшується. Консервувати все до абстрактного «кінця війни» — не стратегія. Секретність має захищати джерела, методи та майбутні можливості, а не перетворюватися на ритуал мовчання. Саме тому InformNapalm розкрив результат і загальний контур операції, але залишив закритими всі деталі, які можуть допомогти противнику відновити повну послідовність подій. Працюємо далі на перемогу в різних площинах розвідки: HUMINT, CYBINT, OSINT і т.д. Про десятки інших крутих кібероперацій, деталі яких вже стали доступні для розголошення, ви можете прочитати в цьому розділі на сайті InformNapalm. Дякуємо всім за увагу.

InformNapalm

29,694 views • 2 months ago

Ліну Костенко та французького філософа Бернара-Анрі Леві нагородили у Конгресі США медаллю імені митрополита Андрея Шептицького Подаємо відеозвернення Ліни Костенко до учасників зібрання а також текст її промови. Ліна Костенко За Ваше і наше Майбутнє Дорогі друзі й колеги, шановні гості! Насамперед – велика моя подяка Єврейській Конфедерації України, а також Українсько-Єврейській Зустрічі (Ukrainian Jewish Encounter, UJE) за нагороду медаллю Митрополита Андрея Шептицького. Це велика честь. І це несподівана для мене нагорода, що набуває особливого значення в ці трагічні для України і для Ізраїлю часи. Коли і як в моє життя ввійшов єврейський світ? Через емпатію, через співстраждання. Моє дитинство припало на Другу світову війну. Ми жили на Трухановому острові – це була прекрасна частина Києва навпроти пам’ятника Святому Володимиру. Як сьогодні пам’ятаю: берегом Дніпра йде мій маленький друг Йося до школи і співає на весь голос. Війна змусила нас покинути той райський куточок. Острів був фактично знищений під час боїв за Київ. Коли ми знову туди повернулись, на острові було зовсім мало людей, і Йосі не було серед них. І ось тоді ми почули страшну звістку: Йосю розстріляли разом з іншими євреями в Бабиному Яру. До цього в школі діти навіть не замислювались, хто якої національності. Тож розуміння ідентичності Йосі прийшло з разом з його загибеллю. Все життя не можу зрозуміти, як можна розстріляти малого хлопчика, що співає на золотому піску на березі Дніпра. Ще один голос пам’ятаю з дитинства. В нас була вдома платівка з давньою єврейською піснею «Akhtsik Yor», «Вісімдесят років». Я не розуміла слів, але мене вражав сам цей сумний глибокий чоловічий голос на контрасті з легкою світлою мелодією. Після війни тяжке враження справила акція, названа «боротьбою з космополітизмом». Це був 1948-й. Серед моїх друзів були українські єврейські письменники. І я раптом побачила, як навколо них виникає пустка. Їх уникали, з ними не вітались. Їх було оголошено «безродними космополітами», ворогами радянської влади. Я принципово продовжувала з ними спілкуватись, намагаючись подолати той їхній вакуум самотності. Пам’ятаючи безмір самотності, пережитий репресованими українськими письменниками. Тільки що називали їх «буржуазними націоналістами». А потім були шістдесяті, коли я входила в літературу. Кілька коротких років друку, згодом – шістнадцять років заборони. Для нас, що тоді були поколінням шістдесятників, було вкрай важливим єврейське питання, так само, як кримсько-татарське чи польське. Знаючи з свого досвіду, що таке імперське і тоталітарне насилля над народами, ми захищали також ідентичність і цих переслідуваних народів. Тим більше сьогодні боляче бачити, як не лише Росія, а й багато хто на Заході ігнорує права кримсько-татарського народу, депортованого в 1944 році, – народу, для якого Крим є єдиною Батьківщиною. В ті часи я перекладала єврейських поетів. Ще зовсім неможливо було собі уявити, що колись постане незалежна Україна, але цю омріяну вільну Батьківщину ми бачили як європейську державу, де в кожного народу мав бути свій голос і своя форма культурного буття. У цьому зв’язку хочу згадати мого великого друга Івана Дзюбу, якого нам так сьогодні бракує. І який теж свого часу отримав цю почесну медаль. Того Івана Дзюбу, донеччанина, одного з найвизначніших дисидентів 60-х років, який помер 22 лютого 2022 року, буквально напередодні російського вторгнення в Україну, – ніби відмовившись бачити, що станеться з його Донеччиною, з його Україною. Був похований в день початку війни, ніби вбитий війною. Власне, саме Дзюба 29 вересня 1966 року вперше сказав про Бабин Яр як про спільну трагедію і спільну пам’ять євреїв і українців. Сказав це в атмосфері державного антисемітизму, з допомогою якого – після катастрофи Голокосту – радянський режим продовжив переслідування, відмовляючи євреям навіть у праві оплакувати своїх мертвих. І відмовляючи українцям у праві навіть згадувати про катастрофу Голодомору. У вересні цього року в Чикаґо відкриється виставка картин, в яких постають історичні драми євреїв та українців. Автор картин – Йоганан Петровський-Штерн (Yohanan Petrovsky-Shtern), дивовижний приклад єврейсько-українського інтелектуального і мистецького симбіозу – назвав цей цикл своїх робіт «Порівнюючи катастрофи» («Confronting Catastrophes»). Насправді кожна катастрофа – унікальна. Але ми – разом з євреями, з поляками і з трьома балтійськими народами – є народами «кривавих земель», земель між Гітлером і Сталіном, як написав про це Тімоті Снайдер (Timothy Snyder). Це один з основних ключів до нашого порозуміння. Фактично антисемітизм за своїми особливостями дуже подібний до українофобії. Ми два народи, яким упродовж століть в різний спосіб відмовляли в праві на існування. В праві мати власну державу. В праві пам’ятати власні трагедії. Українцям довелося боротися десятки років лише за право визнання Голодомору геноцидом українського народу, хоча Голодомор наводив як приклад геноциду навіть Рафаель Лемкін (Raphael Lemkin), автор концепту «геноцид». І справа ще й досі не завершена. Символічний факт: саме під час цієї війни почалося в Європі широке офіційне визнання Голодомору геноцидом. Іншими словами, ніби потрібен сучасний геноцид, аби в його макабричних відсвітах побачити нарешті геноцид у минулому часі. Тому захист пам’яті цих трагедій неминуче стає частиною нашої ідентичності. В цьому плані ми можемо і маємо повчитися у євреїв незламної і послідовної стратегії захисту цієї пам’яті. Ще я хочу згадати про Чорнобиль. В 90-ті роки я понад десять років працювала у складі Історико-культурологічної експедиції, що вивчала спадщину вбитого радіацією українського Полісся. Але Чорнобиль – це також один з давніх центрів хасидизму в Україні. Тут похований Menachem Nаchum (1730-1797), засновник чорнобильської династії цадиків. Тут була чудова велика синагога, перетворена в радянські часи на військкомат. Про цей абсурд нагадує іржава червона зірка на балконі. Місцева мешканка розповіла мені страхітливу історію. Досі там є рів, куди скидали розстріляних євреїв. І серед того апокаліпсису в рову лежала молода єврейська жінка, до якої притулилося двоє її маленьких мертвих синів. Мала на плечах хустку виробництва місцевої фабрики з малюнком хрестиком, чорним по білому, – в ті часи такі хустки через цей малюнок називали «ХХ століття». Я думала про цей моторошний символ – мати з убитими дітьми як емблема ХХ століття, – стоячи в тій пустельній синагозі з розбитими вікнами. Холодна тиша без молитов. Лиш ластівка літала під склепінням, мов маятник часу, креслячи якісь древні таємничі письмена. Моє життя розгорнулося між двома світовими війнами. Другою – і сьогодні, Третьою. Дитиною, 22 червня 1941 року я чула бомбардування німецьких літаків на підступах до Києва. На світанку. Бомбардувальники прилітають на світанку, щоб зупинити людське життя. А 24 лютого 2022 року – так само на світанку – на Київ налетіли російські бомбардувальники. Тоді смерть приходила з Заходу. Тепер смерть прийшла зі Сходу. І саме тоді, коли Україна випросталась, коли Україна кристалізувала свою європейську ідентичність, прийшла ця смерть, щоб не дати цій ідентичності утвердитись. І, власне, Українська держава, як і Ізраїльська держава, перебувають у цьому плані в дуже подібному становищі. Знову і знову їм доводиться боротися за виживання, за право бути, за право вибирати своє майбутнє. Дозвольте мені, користаючись цією неповторною нагодою, подякувати особливій людині, яку Ви нагороджуєте разом зі мною, – Бернару-Анрі Леві (Bernard-Henri Lévy). Ми чули Ваш голос, коли Ви виступили на Майдані 9 лютого 2014 року, назвавши себе українцем. Ми чули Ваш голос, коли Ви вдруге виступили на Майдані, 2 березня того самого року, кажучи: «Європа повинна захищати Україну. Європа повинна стати гарантом кордонів вашої нації та свободи ваших міст». Ви назвали Україну «сторожовою фортецею Європи». Ви також казали, що «наступний за Україною ворог Путіна – це Європа». Проминуло 11 років з часу тих Ваших виступів, і сьогодні ми всі можемо пересвідчитись, наскільки пророчою була Ваша візія. Сьогодні Україна захищає Європу. І Європа захищає Україну. І це є єдина наразі гарантія порятунку демократичної системи. Світ тісний. Тоді на Майдані Вас перекладала паризька журналістка Галя Акерман, наш великий друг. Вона теж, до речі, їздила з нами до Чорнобиля. У Вашому часописі «La Règle du Jeu» 2015 року, присвяченому Майдану, друкувалися мої вірші. І ще – у Вашій особі я хочу подякувати Андре Ґлюксману (André Glucksmann), Вашому другові, якого вже немає з нами, але який від самого початку боротьби України за своє європейське майбутнє ще в 2004 році закликав до солідарності з Україною, вразивши нас своїм пронизливим розумінням ситуації та винятковою пасіонарністю думки. Коли помер видатний філософ – і Ваш учитель – Жак Дерріда (Jacques Derrida), в тому ж таки 2004 році, мені чомусь було так неймовірно сумно. Я написала вірш про розминання всіх з усіма, про неможливість зустрічі в хаосі сучасного світу. Але завдяки великій постаті Митрополита Андрея Шептицького, завдяки Єврейській Конфедерації України та Українсько-Єврейській Зустрічі ми, власне, зустрілись. І навіть якщо це віртуальна зустріч, бо війна не дає мені змоги бути зараз у цій залі, але я все одно разом з Вами – своїми думками і голосом моєї дорогої онуки Ярослави Франчески. І це вищий вимір зустрічі з Вами як глибинного розуміння, глибинної емпатії, глибинної солідарності. Насамкінець згадаю мотто Польського Листопадового повстання 1830-1831 років: «За Вашу і нашу свободу!» Філософія цього мотто: народ може бути по-справжньому вільним, лише якщо оточений там само вільними народами. Драма, яку ми переживаємо сьогодні, змушує нас сказати: «За Ваших і наших мертвих!» Бо це найшляхетніший вимір пам’яті, коли памְ’ятаєш скорботу близького народу. Але також: «За Ваше і наше майбутнє!» – щоб страждання і випробування наших народів у ці роки стало літописом мужності, відповідальності, любові до Свободи. Щоб діти наших народів могли співати на берегах Йордану і Дніпра без страху бути вбитими. Найглибша Вам моя подяка! Київ, 30 квітня 2025 року Медаллю Митрополита Андрея Шептицького відзначають за заслуги у справі зміцнення українсько-єврейського діалогу. Назва нагороди вшановує митрополита Андрея Шептицького – главу Української греко-католицької церкви у 1901–1944 роках. У роки Другої світової війни він рятував єврейське населення Заходу України від нацистських переслідувань, переховуючи людей у монастирях та у власній резиденції.

Ліну Костенко та французького філософа Бернара-Анрі Леві нагородили у Конгресі США медаллю імені митрополита Андрея Шептицького Подаємо відеозвернення Ліни Костенко до учасників зібрання а також текст її промови. Ліна Костенко За Ваше і наше Майбутнє Дорогі друзі й колеги, шановні гості! Насамперед – велика моя подяка Єврейській Конфедерації України, а також Українсько-Єврейській Зустрічі (Ukrainian Jewish Encounter, UJE) за нагороду медаллю Митрополита Андрея Шептицького. Це велика честь. І це несподівана для мене нагорода, що набуває особливого значення в ці трагічні для України і для Ізраїлю часи. Коли і як в моє життя ввійшов єврейський світ? Через емпатію, через співстраждання. Моє дитинство припало на Другу світову війну. Ми жили на Трухановому острові – це була прекрасна частина Києва навпроти пам’ятника Святому Володимиру. Як сьогодні пам’ятаю: берегом Дніпра йде мій маленький друг Йося до школи і співає на весь голос. Війна змусила нас покинути той райський куточок. Острів був фактично знищений під час боїв за Київ. Коли ми знову туди повернулись, на острові було зовсім мало людей, і Йосі не було серед них. І ось тоді ми почули страшну звістку: Йосю розстріляли разом з іншими євреями в Бабиному Яру. До цього в школі діти навіть не замислювались, хто якої національності. Тож розуміння ідентичності Йосі прийшло з разом з його загибеллю. Все життя не можу зрозуміти, як можна розстріляти малого хлопчика, що співає на золотому піску на березі Дніпра. Ще один голос пам’ятаю з дитинства. В нас була вдома платівка з давньою єврейською піснею «Akhtsik Yor», «Вісімдесят років». Я не розуміла слів, але мене вражав сам цей сумний глибокий чоловічий голос на контрасті з легкою світлою мелодією. Після війни тяжке враження справила акція, названа «боротьбою з космополітизмом». Це був 1948-й. Серед моїх друзів були українські єврейські письменники. І я раптом побачила, як навколо них виникає пустка. Їх уникали, з ними не вітались. Їх було оголошено «безродними космополітами», ворогами радянської влади. Я принципово продовжувала з ними спілкуватись, намагаючись подолати той їхній вакуум самотності. Пам’ятаючи безмір самотності, пережитий репресованими українськими письменниками. Тільки що називали їх «буржуазними націоналістами». А потім були шістдесяті, коли я входила в літературу. Кілька коротких років друку, згодом – шістнадцять років заборони. Для нас, що тоді були поколінням шістдесятників, було вкрай важливим єврейське питання, так само, як кримсько-татарське чи польське. Знаючи з свого досвіду, що таке імперське і тоталітарне насилля над народами, ми захищали також ідентичність і цих переслідуваних народів. Тим більше сьогодні боляче бачити, як не лише Росія, а й багато хто на Заході ігнорує права кримсько-татарського народу, депортованого в 1944 році, – народу, для якого Крим є єдиною Батьківщиною. В ті часи я перекладала єврейських поетів. Ще зовсім неможливо було собі уявити, що колись постане незалежна Україна, але цю омріяну вільну Батьківщину ми бачили як європейську державу, де в кожного народу мав бути свій голос і своя форма культурного буття. У цьому зв’язку хочу згадати мого великого друга Івана Дзюбу, якого нам так сьогодні бракує. І який теж свого часу отримав цю почесну медаль. Того Івана Дзюбу, донеччанина, одного з найвизначніших дисидентів 60-х років, який помер 22 лютого 2022 року, буквально напередодні російського вторгнення в Україну, – ніби відмовившись бачити, що станеться з його Донеччиною, з його Україною. Був похований в день початку війни, ніби вбитий війною. Власне, саме Дзюба 29 вересня 1966 року вперше сказав про Бабин Яр як про спільну трагедію і спільну пам’ять євреїв і українців. Сказав це в атмосфері державного антисемітизму, з допомогою якого – після катастрофи Голокосту – радянський режим продовжив переслідування, відмовляючи євреям навіть у праві оплакувати своїх мертвих. І відмовляючи українцям у праві навіть згадувати про катастрофу Голодомору. У вересні цього року в Чикаґо відкриється виставка картин, в яких постають історичні драми євреїв та українців. Автор картин – Йоганан Петровський-Штерн (Yohanan Petrovsky-Shtern), дивовижний приклад єврейсько-українського інтелектуального і мистецького симбіозу – назвав цей цикл своїх робіт «Порівнюючи катастрофи» («Confronting Catastrophes»). Насправді кожна катастрофа – унікальна. Але ми – разом з євреями, з поляками і з трьома балтійськими народами – є народами «кривавих земель», земель між Гітлером і Сталіном, як написав про це Тімоті Снайдер (Timothy Snyder). Це один з основних ключів до нашого порозуміння. Фактично антисемітизм за своїми особливостями дуже подібний до українофобії. Ми два народи, яким упродовж століть в різний спосіб відмовляли в праві на існування. В праві мати власну державу. В праві пам’ятати власні трагедії. Українцям довелося боротися десятки років лише за право визнання Голодомору геноцидом українського народу, хоча Голодомор наводив як приклад геноциду навіть Рафаель Лемкін (Raphael Lemkin), автор концепту «геноцид». І справа ще й досі не завершена. Символічний факт: саме під час цієї війни почалося в Європі широке офіційне визнання Голодомору геноцидом. Іншими словами, ніби потрібен сучасний геноцид, аби в його макабричних відсвітах побачити нарешті геноцид у минулому часі. Тому захист пам’яті цих трагедій неминуче стає частиною нашої ідентичності. В цьому плані ми можемо і маємо повчитися у євреїв незламної і послідовної стратегії захисту цієї пам’яті. Ще я хочу згадати про Чорнобиль. В 90-ті роки я понад десять років працювала у складі Історико-культурологічної експедиції, що вивчала спадщину вбитого радіацією українського Полісся. Але Чорнобиль – це також один з давніх центрів хасидизму в Україні. Тут похований Menachem Nаchum (1730-1797), засновник чорнобильської династії цадиків. Тут була чудова велика синагога, перетворена в радянські часи на військкомат. Про цей абсурд нагадує іржава червона зірка на балконі. Місцева мешканка розповіла мені страхітливу історію. Досі там є рів, куди скидали розстріляних євреїв. І серед того апокаліпсису в рову лежала молода єврейська жінка, до якої притулилося двоє її маленьких мертвих синів. Мала на плечах хустку виробництва місцевої фабрики з малюнком хрестиком, чорним по білому, – в ті часи такі хустки через цей малюнок називали «ХХ століття». Я думала про цей моторошний символ – мати з убитими дітьми як емблема ХХ століття, – стоячи в тій пустельній синагозі з розбитими вікнами. Холодна тиша без молитов. Лиш ластівка літала під склепінням, мов маятник часу, креслячи якісь древні таємничі письмена. Моє життя розгорнулося між двома світовими війнами. Другою – і сьогодні, Третьою. Дитиною, 22 червня 1941 року я чула бомбардування німецьких літаків на підступах до Києва. На світанку. Бомбардувальники прилітають на світанку, щоб зупинити людське життя. А 24 лютого 2022 року – так само на світанку – на Київ налетіли російські бомбардувальники. Тоді смерть приходила з Заходу. Тепер смерть прийшла зі Сходу. І саме тоді, коли Україна випросталась, коли Україна кристалізувала свою європейську ідентичність, прийшла ця смерть, щоб не дати цій ідентичності утвердитись. І, власне, Українська держава, як і Ізраїльська держава, перебувають у цьому плані в дуже подібному становищі. Знову і знову їм доводиться боротися за виживання, за право бути, за право вибирати своє майбутнє. Дозвольте мені, користаючись цією неповторною нагодою, подякувати особливій людині, яку Ви нагороджуєте разом зі мною, – Бернару-Анрі Леві (Bernard-Henri Lévy). Ми чули Ваш голос, коли Ви виступили на Майдані 9 лютого 2014 року, назвавши себе українцем. Ми чули Ваш голос, коли Ви вдруге виступили на Майдані, 2 березня того самого року, кажучи: «Європа повинна захищати Україну. Європа повинна стати гарантом кордонів вашої нації та свободи ваших міст». Ви назвали Україну «сторожовою фортецею Європи». Ви також казали, що «наступний за Україною ворог Путіна – це Європа». Проминуло 11 років з часу тих Ваших виступів, і сьогодні ми всі можемо пересвідчитись, наскільки пророчою була Ваша візія. Сьогодні Україна захищає Європу. І Європа захищає Україну. І це є єдина наразі гарантія порятунку демократичної системи. Світ тісний. Тоді на Майдані Вас перекладала паризька журналістка Галя Акерман, наш великий друг. Вона теж, до речі, їздила з нами до Чорнобиля. У Вашому часописі «La Règle du Jeu» 2015 року, присвяченому Майдану, друкувалися мої вірші. І ще – у Вашій особі я хочу подякувати Андре Ґлюксману (André Glucksmann), Вашому другові, якого вже немає з нами, але який від самого початку боротьби України за своє європейське майбутнє ще в 2004 році закликав до солідарності з Україною, вразивши нас своїм пронизливим розумінням ситуації та винятковою пасіонарністю думки. Коли помер видатний філософ – і Ваш учитель – Жак Дерріда (Jacques Derrida), в тому ж таки 2004 році, мені чомусь було так неймовірно сумно. Я написала вірш про розминання всіх з усіма, про неможливість зустрічі в хаосі сучасного світу. Але завдяки великій постаті Митрополита Андрея Шептицького, завдяки Єврейській Конфедерації України та Українсько-Єврейській Зустрічі ми, власне, зустрілись. І навіть якщо це віртуальна зустріч, бо війна не дає мені змоги бути зараз у цій залі, але я все одно разом з Вами – своїми думками і голосом моєї дорогої онуки Ярослави Франчески. І це вищий вимір зустрічі з Вами як глибинного розуміння, глибинної емпатії, глибинної солідарності. Насамкінець згадаю мотто Польського Листопадового повстання 1830-1831 років: «За Вашу і нашу свободу!» Філософія цього мотто: народ може бути по-справжньому вільним, лише якщо оточений там само вільними народами. Драма, яку ми переживаємо сьогодні, змушує нас сказати: «За Ваших і наших мертвих!» Бо це найшляхетніший вимір пам’яті, коли памְ’ятаєш скорботу близького народу. Але також: «За Ваше і наше майбутнє!» – щоб страждання і випробування наших народів у ці роки стало літописом мужності, відповідальності, любові до Свободи. Щоб діти наших народів могли співати на берегах Йордану і Дніпра без страху бути вбитими. Найглибша Вам моя подяка! Київ, 30 квітня 2025 року Медаллю Митрополита Андрея Шептицького відзначають за заслуги у справі зміцнення українсько-єврейського діалогу. Назва нагороди вшановує митрополита Андрея Шептицького – главу Української греко-католицької церкви у 1901–1944 роках. У роки Другої світової війни він рятував єврейське населення Заходу України від нацистських переслідувань, переховуючи людей у монастирях та у власній резиденції.

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

48,168 views • 1 year ago