Мирний план… Зауважте, друзі, одну принципову річ. Скажу, як... представник партії миру. Усі представники режиму, «партії війни» або, якщо їм так більше подобається, назвімо їх «патріотами України», які переконані, що заради миру не можна йти на жодні поступки щодо мови, релігії, територій чи інших питань, мають відповісти на дуже просте питання: А який саме їхній план? Не три рядки у Facebook. Не емоційний коментар про «зраду». Не чергове «ми повинні перемогти». Не фотографія у вишиванці. І навіть не розповідь про те, що «Україна вистоїть». Як саме? Яким чином? Якою ціною? Скільки ще років? Скільки ще людей має загинути? Якою буде українська економіка? Що буде з демографією? Що буде з мільйонами українців, які вже виїхали? Що буде, якщо війна триватиме ще три, п’ять або десять років? І Зеленський далі буде при владі, прикриваючись воєнним станом. І головне: чому саме їхній прогноз майбутнього правильний, а наш — неправильний? Вони що, мають машину часу? Вони вже бачили майбутнє? Їм хтось видав гарантію, що їхня стратегія обов’язково приведе Україну до перемоги, процвітання і збереження держави? Ні. Тоді чому вони поводяться так, ніби саме вони володіють абсолютною істиною? Я теж можу помилятися. Але я принаймні готовий публічно аргументувати свою позицію. Готовий говорити про неї відкрито. Готовий приходити на YouTube. На телебачення. На дебати. Готовий сісти навпроти будь-якого представника «партії війни» і протягом двох годин спокійно обговорити, що саме кожен із нас пропонує Україні. І не тільки я. А й багато моїх колег-однодумців. Без криків. Без ярликів. Без «зрадник — патріот». Просто цифри, факти, аргументи і прогнози. І звісно з простим питанням: «ви готові повернути своїх дітей в Київ якщо слідувати вашому плану? Ви готові залучити їх до ЗСУ на фронт?». Це дуже важливо. Бо я бачу, як представники партії війни бажають обирати подальшу війну ризикуючи життями інших, але не своїх. І чомусь ті, хто так упевнено знає, як Україні треба жити і помирати, не дуже хочуть говорити про конкретику. У Facebook вони можуть написати кілька речень. Але коли пропонуєш відкрите публічне обговорення — раптом настає тиша. І це дуже показово. Бо коли ти справді переконаний у своїй правоті, ти не боїшся дискусії. Ти не боїшся поставити свою позицію під сумнів. Ти приходиш і доводиш її. Особливо це стосується тих, хто сьогодні називає будь-які компроміси «зрадою», а будь-яку спробу домовитися про припинення війни — «капітуляцією». Добре. Тоді запропонуйте альтернативу. Якщо не можна поступатися територіями — як повернути їх та якою ціною? Якщо не можна говорити про мову — як зняти це питання та чому на російській розмовляють ваші діти і ви самі поза камерами? Якщо не можна домовлятися — як закінчити війну? І якщо ваша відповідь: «Треба перемогти», то наступне питання абсолютно логічне: Як саме? Тому що «перемога» — це не стратегія. Це бажаний результат. Стратегія — це конкретний шлях, який має до нього привести. І тут я особливо добре пам’ятаю історію з ударами по Wildberries. Представники так званої «партії війни» тоді раділи цим ударам. Я — ні. Я тоді попереджав: не треба радіти кожному удару тільки тому, що він завдає шкоди Росії. Треба думати на кілька кроків уперед і розуміти наслідки. Я говорив, що за кілька місяців ми можемо дуже гірко пошкодувати про подібні рішення. І саме тому я не приймаю аргумент: «Ми ж патріоти, отже, ми апріорі праві». Патріотизм не дає людині надприродної здатності передбачати майбутнє. Можна щиро любити Україну і помилятися. Можна своєю любовʼю до України її задушити та знищити. Можна щиро хотіти перемоги України і своїми рішеннями наближати зовсім інший результат. Історія вже неодноразово показувала нам ціну рішень, ухвалених без аналізу наслідків. Тому сьогодні питання стоїть не між «патріотами» та «непатріотами». Питання стоїть між різними моделями майбутнього України. Одні кажуть: продовжуємо робити те саме.show more
