Video yükleniyor...

Video Yüklenemedi

Ana Sayfaya Dön

Набридло все! Начитався висерів політруків і вишеватників... Це "вітряні млини", бороти їх марно. Як що вони за п'ять років нічого не зрозуміли, то вже ніколи не зрозуміють. Прийняв рішення, виїхати. Тут вже нічого не тримає. У закритому і безправному концтаборі я жити не хочу!

19,354 görüntüleme • 4 ay önce •via X (Twitter)

0 Yorum

Yorum bulunmuyor

Orijinal gönderinin yorumları burada görünecek

Benzer Videolar

Чому українці, повернувшись із Європи, хвалять себе за «кав’ярні та манікюр», але не бачать, що це — ілюзія держави. Я давно спостерігаю за цим феноменом. Українці, які хоч раз їздили в Європу або жили там трохи, повертаються з одним і тим же висновком: «Ми можемо краще!». І далі — список: кав’ярні в Києві крутіші, ніж у Берліні чи Мадриді, ресторани — вогонь, салони краси з манікюром — на рівні, сервіс у приватному бізнесі — взагалі космос. Мовляв, у них там усе сіре, стандартне, а ми додаємо душу, креатив і український колорит. І на цій підставі робиться висновок: та ми взагалі можемо будувати державу краще, ніж ці європейці. Але це — класична помилка масштабу. Ми судимо про державу за вітриною приватного сервісу. За тим, що видно туристу за один вечір на Подолі чи Хрещатику. І не помічаємо головного: держава — це не сума гарних кав’ярень і зручних додатків. Держава — це фундамент, на якому стоїть можливість взагалі жити гідно, ростити дітей, планувати майбутнє і не боятися, що завтра все заберуть через чиюсь примху. Не боятись, що тебе побʼють злочинці у військовій формі, а поліція не те що не допоможе тобі, а навпаки стане на сторону кривдників. Давайте розберемося чесно, без патріотичного самообману. Спочатку про «ми можемо краще в ресторанах». Навіть тут я не погоджуся. В Європі — Michelin, мішленівські зірки, кухня, яка змінює твоє уявлення про їжу. Не просто «смачно і ситно», а вишукано, інноваційно, на рівні мистецтва. В Україні такого рівня haute cuisine просто немає. Немає жодного ресторану з справжньою мішленівською зіркою. Є хороші місця, так. Але це — не те саме. Ми беремо іспанську плитку, китайську чи європейську техніку, додаємо «від себе» і називаємо це проривом. Туристів багато — вони й так прийдуть, їм не треба вигадувати. Ну давайте чесно, все що нас оточує в Києві - це те, що українці побачили в Європі, вкрали концепцію і відкрили в нас. Те саме з салонами краси, сервісами, приватним бізнесом. Так, в Україні можна відкрити крутий манікюрний салон чи кав’ярню. І багато хто відкриває. Молодці. Але це — мікробізнес на рівні «виживання і комфорту». Він не створює державу. Він не будує дороги, не фінансує науку, не захищає кордони, не гарантує, що твої діти отримають освіту світового рівня. Держава — це не сума приватних кав’ярень. Це система, яка дозволяє створювати цінність глибше, ніж чашка лате за 150 гривень. Подивіться на наші маршрутки в яких іржаве дно та не працює кондиціонер - ось яскравий маркер держави. А тепер подивіться, чого ми реально не змогли побудувати. Ми не побудували університети, які входять у світовий топ-100 чи хоча б топ-500. Наші виші — це часто той самий пострадянський конвеєр з корупцією та застарілими програмами. Найкращі уми їдуть. Ми не побудували лікарні, де медицина — на рівні Німеччини чи навіть Польщі. Так, є приватні клініки, але система загалом — це черги, хабарі та «лікування по знайомству». Ми не виробляємо власні автомобілі. Не в сенсі «збираємо з китайських запчастин», як дрони, а реально свої конкурентоспроможні моделі. Ми нічого не виробляємо на рівні, який змушує світ казати: «Це зроблено в Україні, і це круто». Ми — імпортери технологій, плитки, обладнання. Додаємо «душу» — і пишаємося. Агробізнес? Так, зерно і олію вивозимо. IT-аутсорс? Є. Але це не створює той самий «середній клас з майбутнім», про який мріють. Це — сировина та послуги для чужих економік. Сервіс — так, але вони не замінять виробництва та інститутів. Так, європейці теж незадоволені своїм життям і низькими зарплатами. Але то вони просто не жили в Україні, не знають на якому дні дійсно існують інші люди. І ось тут ми підходимо до головного філософського питання: а навіщо взагалі люди хочуть жити в тій чи іншій державі? Не туристи, а мешканці. Не на тиждень, а на все життя. Відповідь не в кількості кав’ярень. Відповідь у тому, що філософи називали «благим життям» ще з часів Аристотеля — eudaimonia. Це не просто «комфорт».

Myroslav Oleshko

15,785 görüntüleme • 3 ay önce

Він повернувся. Його кроки нерішучі на землі, яку він упізнає, але не наважується прийняти як реальність. Кордон уже позаду, та його тіло ще цього не знає. Тоді він падає навколішки. Він цілує землю. Не як вивчений жест, а як той, хто хапається за життя, торкнувшись небуття. Українська земля холодна, шорстка, жива. Вона ніколи йому не брехала. Вона ніколи його не зраджувала. І вперше за багато місяців — можливо, років — він плаче без страху. Він плаче за тим, що в нього відібрали. Він плаче за ночами без неба. Він плаче за приглушеними криками, за іменами, прошепотілими в темряві, за тими, хто не повернувся. Його тіло несе сліди ув’язнення, але найбільше говорить його погляд. Погляд, у якому жах не зміг убити людяність. Погляд, що бачив, як низько може впасти людина… і все ж обрав залишитися людиною. Перед ним земля мовчить. Вона приймає. Вона розуміє. Бо він протистояв не лише стінам чи кайданам. Він зіткнувся з холодною машиною, з організованою ніччю, з системою, що прагне стерти обличчя, зламати волю, перетворити людей на цифри, на тіні, на мовчання. Темрява не завжди кричить. Іноді вона адмініструє. Вона підписує. Вона зачиняє двері й називає це порядком. Але темрява не перемогла. Бо чоловік, що стоїть навколішки, цілуючи свою землю зі сльозами, сильніший за будь-які ґрати. Бо серце, яке не зламалося, — це поразка для тих, хто хоче все знищити. Бо людяність, навіть поранена, навіть тремтлива, залишається світлом, яке неможливо повністю загасити. Сьогодні з ним має плакати вся земля. Не лише від болю. Але й від поваги. І від обіцянки: ніколи не відвертати погляд, коли тінь вважає, що може панувати без свідків. ❤️

тату Аня зубко 🫡 Xena

52,304 görüntüleme • 6 ay önce