Загрузка видео...

Не удалось загрузить видео

Возникла проблема при загрузке этого видео. Это может быть связано с временными проблемами сети или видео может быть недоступно.

На главную

Ще весною я взагалі не розуміла як можна зробити ttb і була впевнена що не зроблю. Потім могла зробити шось схоже на один повтор з десяти. Зараз підконтрольною, з недостатнім замахом, але вперто рухаюсь в той бік.

вартова менталки

7,710 subscribers

48,204 просмотров • 1 год назад •via X (Twitter)

Здоровье и велнес

Anya Rossi• Live Now

Private livecam show

Комментарии: 0

Нет доступных комментариев

Здесь появятся комментарии из оригинального поста

Похожие видео

В 2019 році Оля Полякова агітувала голосувати за Зеленського, кажучи, що довіряє йому і знає його 20 років. Шкода, що на інтерв’ю вона про це не згадала. Зараз Оля Полякова називає Україну концтабором, у той час як президентом є той самий Зеленський, за якого вона агітувала голосувати. І взагалі не відстрілює, наскільки це болюча тема для багатьох зараз, але явно не для неї. Для Олі кожна позиція — це лише про її комфорт і зручне місце в цьому житті. На цьому все.

В 2019 році Оля Полякова агітувала голосувати за Зеленського, кажучи, що довіряє йому і знає його 20 років. Шкода, що на інтерв’ю вона про це не згадала. Зараз Оля Полякова називає Україну концтабором, у той час як президентом є той самий Зеленський, за якого вона агітувала голосувати. І взагалі не відстрілює, наскільки це болюча тема для багатьох зараз, але явно не для неї. Для Олі кожна позиція — це лише про її комфорт і зручне місце в цьому житті. На цьому все.

⚡️спарк

18,069 просмотров • 1 месяц назад

Помните ось був недавно тренд «а от вмер би тоді в Бахмуті і не мучився» Ну короче якби я мусила згадувати моменти близькості до смерті то було б дуже обідно згадувать що можна було розʼїбатись об бабку що продавала помідори на перехресті в Царичанке бо Даня її не побачив (бо Даня взагалі ніфіга до лазерної корекції не бачив, кожна поїздка як остання, даже якщо не на Донбас а в Полтаву) Обідно було б померти поблизу ЛБЗ але не героїчно під час пиздячки а тому що танковий бій не причина не митись Надзвичайно обідно було б померти від неякісної хавки на навчаннях, і ще обідніше - від власноруч привезеної хавки замість тої неякісної (розблоковано спогад як військовослужбовці влаштували БУНТ під час навчань під рос кордоном бо їм не привезли хавку, будь ласка повірте мені шо там ніхто не бідував не голодував, але навчання неможливо було продовжувати, тому довелось розпечатати увесь н/з у вигляді гуманітарних французьких паштетів і молитись щоб не було срачки, а ще над нами літали рускі літаки але срачки я боялась більше) В общем як ви поняли у мене не дуже героїчне їбав воював, зате смішне! Стратегічний запас сєчки на любу пʼянку🫡

Помните ось був недавно тренд «а от вмер би тоді в Бахмуті і не мучився» Ну короче якби я мусила згадувати моменти близькості до смерті то було б дуже обідно згадувать що можна було розʼїбатись об бабку що продавала помідори на перехресті в Царичанке бо Даня її не побачив (бо Даня взагалі ніфіга до лазерної корекції не бачив, кожна поїздка як остання, даже якщо не на Донбас а в Полтаву) Обідно було б померти поблизу ЛБЗ але не героїчно під час пиздячки а тому що танковий бій не причина не митись Надзвичайно обідно було б померти від неякісної хавки на навчаннях, і ще обідніше - від власноруч привезеної хавки замість тої неякісної (розблоковано спогад як військовослужбовці влаштували БУНТ під час навчань під рос кордоном бо їм не привезли хавку, будь ласка повірте мені шо там ніхто не бідував не голодував, але навчання неможливо було продовжувати, тому довелось розпечатати увесь н/з у вигляді гуманітарних французьких паштетів і молитись щоб не було срачки, а ще над нами літали рускі літаки але срачки я боялась більше) В общем як ви поняли у мене не дуже героїчне їбав воював, зате смішне! Стратегічний запас сєчки на любу пʼянку🫡

жаба польова

31,017 просмотров • 11 месяцев назад

Перший раз, коли я на позиції попав під нормальний такий обстріл. Спочатку по нам трошки попрацювала арта, потім гради, а потім ще досипали артою. Трошки вскрили на бліндажик і поєбашили обладнання, яке було на вулиці. Було дуже страшно і якби не пацани, які до того вже мали досвід в піхоті, то хуй його як би я це переніс. Завжди більш впевнено почувався себе на позиціях з пацанами, у яких був піхотний досвід за плечима. Після цього ми швиденько зібрались, залетіла машинка і ми швиденько закинули в неї майно і на сйоби. Але у нас залишилась там же ще одна позиція, яку потрібно було вивезти і забрати пацанів. Але це вже інша історія :) З вас 100 гривнів, якщо дочитали і посмялись з мого переляканого обличчя.

Перший раз, коли я на позиції попав під нормальний такий обстріл. Спочатку по нам трошки попрацювала арта, потім гради, а потім ще досипали артою. Трошки вскрили на бліндажик і поєбашили обладнання, яке було на вулиці. Було дуже страшно і якби не пацани, які до того вже мали досвід в піхоті, то хуй його як би я це переніс. Завжди більш впевнено почувався себе на позиціях з пацанами, у яких був піхотний досвід за плечима. Після цього ми швиденько зібрались, залетіла машинка і ми швиденько закинули в неї майно і на сйоби. Але у нас залишилась там же ще одна позиція, яку потрібно було вивезти і забрати пацанів. Але це вже інша історія :) З вас 100 гривнів, якщо дочитали і посмялись з мого переляканого обличчя.

✙Товстий кіт ꑭ✙

17,477 просмотров • 2 месяцев назад

Чому українці, повернувшись із Європи, хвалять себе за «кав’ярні та манікюр», але не бачать, що це — ілюзія держави. Я давно спостерігаю за цим феноменом. Українці, які хоч раз їздили в Європу або жили там трохи, повертаються з одним і тим же висновком: «Ми можемо краще!». І далі — список: кав’ярні в Києві крутіші, ніж у Берліні чи Мадриді, ресторани — вогонь, салони краси з манікюром — на рівні, сервіс у приватному бізнесі — взагалі космос. Мовляв, у них там усе сіре, стандартне, а ми додаємо душу, креатив і український колорит. І на цій підставі робиться висновок: та ми взагалі можемо будувати державу краще, ніж ці європейці. Але це — класична помилка масштабу. Ми судимо про державу за вітриною приватного сервісу. За тим, що видно туристу за один вечір на Подолі чи Хрещатику. І не помічаємо головного: держава — це не сума гарних кав’ярень і зручних додатків. Держава — це фундамент, на якому стоїть можливість взагалі жити гідно, ростити дітей, планувати майбутнє і не боятися, що завтра все заберуть через чиюсь примху. Не боятись, що тебе побʼють злочинці у військовій формі, а поліція не те що не допоможе тобі, а навпаки стане на сторону кривдників. Давайте розберемося чесно, без патріотичного самообману. Спочатку про «ми можемо краще в ресторанах». Навіть тут я не погоджуся. В Європі — Michelin, мішленівські зірки, кухня, яка змінює твоє уявлення про їжу. Не просто «смачно і ситно», а вишукано, інноваційно, на рівні мистецтва. В Україні такого рівня haute cuisine просто немає. Немає жодного ресторану з справжньою мішленівською зіркою. Є хороші місця, так. Але це — не те саме. Ми беремо іспанську плитку, китайську чи європейську техніку, додаємо «від себе» і називаємо це проривом. Туристів багато — вони й так прийдуть, їм не треба вигадувати. Ну давайте чесно, все що нас оточує в Києві - це те, що українці побачили в Європі, вкрали концепцію і відкрили в нас. Те саме з салонами краси, сервісами, приватним бізнесом. Так, в Україні можна відкрити крутий манікюрний салон чи кав’ярню. І багато хто відкриває. Молодці. Але це — мікробізнес на рівні «виживання і комфорту». Він не створює державу. Він не будує дороги, не фінансує науку, не захищає кордони, не гарантує, що твої діти отримають освіту світового рівня. Держава — це не сума приватних кав’ярень. Це система, яка дозволяє створювати цінність глибше, ніж чашка лате за 150 гривень. Подивіться на наші маршрутки в яких іржаве дно та не працює кондиціонер - ось яскравий маркер держави. А тепер подивіться, чого ми реально не змогли побудувати. Ми не побудували університети, які входять у світовий топ-100 чи хоча б топ-500. Наші виші — це часто той самий пострадянський конвеєр з корупцією та застарілими програмами. Найкращі уми їдуть. Ми не побудували лікарні, де медицина — на рівні Німеччини чи навіть Польщі. Так, є приватні клініки, але система загалом — це черги, хабарі та «лікування по знайомству». Ми не виробляємо власні автомобілі. Не в сенсі «збираємо з китайських запчастин», як дрони, а реально свої конкурентоспроможні моделі. Ми нічого не виробляємо на рівні, який змушує світ казати: «Це зроблено в Україні, і це круто». Ми — імпортери технологій, плитки, обладнання. Додаємо «душу» — і пишаємося. Агробізнес? Так, зерно і олію вивозимо. IT-аутсорс? Є. Але це не створює той самий «середній клас з майбутнім», про який мріють. Це — сировина та послуги для чужих економік. Сервіс — так, але вони не замінять виробництва та інститутів. Так, європейці теж незадоволені своїм життям і низькими зарплатами. Але то вони просто не жили в Україні, не знають на якому дні дійсно існують інші люди. І ось тут ми підходимо до головного філософського питання: а навіщо взагалі люди хочуть жити в тій чи іншій державі? Не туристи, а мешканці. Не на тиждень, а на все життя. Відповідь не в кількості кав’ярень. Відповідь у тому, що філософи називали «благим життям» ще з часів Аристотеля — eudaimonia. Це не просто «комфорт».

Чому українці, повернувшись із Європи, хвалять себе за «кав’ярні та манікюр», але не бачать, що це — ілюзія держави. Я давно спостерігаю за цим феноменом. Українці, які хоч раз їздили в Європу або жили там трохи, повертаються з одним і тим же висновком: «Ми можемо краще!». І далі — список: кав’ярні в Києві крутіші, ніж у Берліні чи Мадриді, ресторани — вогонь, салони краси з манікюром — на рівні, сервіс у приватному бізнесі — взагалі космос. Мовляв, у них там усе сіре, стандартне, а ми додаємо душу, креатив і український колорит. І на цій підставі робиться висновок: та ми взагалі можемо будувати державу краще, ніж ці європейці. Але це — класична помилка масштабу. Ми судимо про державу за вітриною приватного сервісу. За тим, що видно туристу за один вечір на Подолі чи Хрещатику. І не помічаємо головного: держава — це не сума гарних кав’ярень і зручних додатків. Держава — це фундамент, на якому стоїть можливість взагалі жити гідно, ростити дітей, планувати майбутнє і не боятися, що завтра все заберуть через чиюсь примху. Не боятись, що тебе побʼють злочинці у військовій формі, а поліція не те що не допоможе тобі, а навпаки стане на сторону кривдників. Давайте розберемося чесно, без патріотичного самообману. Спочатку про «ми можемо краще в ресторанах». Навіть тут я не погоджуся. В Європі — Michelin, мішленівські зірки, кухня, яка змінює твоє уявлення про їжу. Не просто «смачно і ситно», а вишукано, інноваційно, на рівні мистецтва. В Україні такого рівня haute cuisine просто немає. Немає жодного ресторану з справжньою мішленівською зіркою. Є хороші місця, так. Але це — не те саме. Ми беремо іспанську плитку, китайську чи європейську техніку, додаємо «від себе» і називаємо це проривом. Туристів багато — вони й так прийдуть, їм не треба вигадувати. Ну давайте чесно, все що нас оточує в Києві - це те, що українці побачили в Європі, вкрали концепцію і відкрили в нас. Те саме з салонами краси, сервісами, приватним бізнесом. Так, в Україні можна відкрити крутий манікюрний салон чи кав’ярню. І багато хто відкриває. Молодці. Але це — мікробізнес на рівні «виживання і комфорту». Він не створює державу. Він не будує дороги, не фінансує науку, не захищає кордони, не гарантує, що твої діти отримають освіту світового рівня. Держава — це не сума приватних кав’ярень. Це система, яка дозволяє створювати цінність глибше, ніж чашка лате за 150 гривень. Подивіться на наші маршрутки в яких іржаве дно та не працює кондиціонер - ось яскравий маркер держави. А тепер подивіться, чого ми реально не змогли побудувати. Ми не побудували університети, які входять у світовий топ-100 чи хоча б топ-500. Наші виші — це часто той самий пострадянський конвеєр з корупцією та застарілими програмами. Найкращі уми їдуть. Ми не побудували лікарні, де медицина — на рівні Німеччини чи навіть Польщі. Так, є приватні клініки, але система загалом — це черги, хабарі та «лікування по знайомству». Ми не виробляємо власні автомобілі. Не в сенсі «збираємо з китайських запчастин», як дрони, а реально свої конкурентоспроможні моделі. Ми нічого не виробляємо на рівні, який змушує світ казати: «Це зроблено в Україні, і це круто». Ми — імпортери технологій, плитки, обладнання. Додаємо «душу» — і пишаємося. Агробізнес? Так, зерно і олію вивозимо. IT-аутсорс? Є. Але це не створює той самий «середній клас з майбутнім», про який мріють. Це — сировина та послуги для чужих економік. Сервіс — так, але вони не замінять виробництва та інститутів. Так, європейці теж незадоволені своїм життям і низькими зарплатами. Але то вони просто не жили в Україні, не знають на якому дні дійсно існують інші люди. І ось тут ми підходимо до головного філософського питання: а навіщо взагалі люди хочуть жити в тій чи іншій державі? Не туристи, а мешканці. Не на тиждень, а на все життя. Відповідь не в кількості кав’ярень. Відповідь у тому, що філософи називали «благим життям» ще з часів Аристотеля — eudaimonia. Це не просто «комфорт».

Myroslav Oleshko

15,785 просмотров • 5 месяцев назад

Це моє відео з мого інстаграму. 2 грудня 2013-го року. 12 років тому. Моя боротьба почалася саме тоді, під стінами АП. Я пам'ятаю навіщо я вийшов, я пам'ятаю ті настрої, запахи, обличчя... Я пам'ятаю надію, яка з'явилася на можливість йти нам власним курсом і розвиватися туди, куди ми хочемо. Багатьох, хто тоді був поруч і з ким ми пройшли ту зиму вже немає в живих. Частина отримала за цей час страшні поранення, і я говорю не тільки по фізичні. А якась частина досі стоїть на захисті держави. Стоїть до останнього. Навіть тоді, коли почувала себе кинутими і зрадженими. А таке бувало і не раз. Ми частково або повністю відмовилися від свого нормального життя. Від повноцінного створення сім'ї, побудови цивільних кар'єр, реалізації своїх мрій... Віддали частку своєї свободи, здоров'я, часу, навичок заради служіння і захисту країни та народу. І тепер, коли постає питання в вищих ешелонах влади і командування про підписання ганебного миру на умовах агресора, я не можу повірити, що вся ця боротьба може стати даремною. Що ті люди, які 12 років тому вийшли на площі своїх міст з дерев'яними щитами і в будівельних касках, пройшли увесь цей шлях заради свободи себе і свого народу, зробили це двома. Зараз найважчий момент нашої боротьби і ми повинні вистояти. Ми самі собі не пробачимо, якщо здамося. Ми себе потім зжеремо. Я впевнений, що багато хто розуміє про що я. А наші діти нас проклянуть. Якщо Путін дійсно більше не хоче воювати, як зазначають вестерни - значить треба бити з усієї сили, що є. Можливо зараз - це наш шанс зломити ситуацію на наш бік! Але для цього треба декілька передумов. Причому негайно: 1. Критичні кадрові зміни в апаратах керівництва країни 2. Реформа самої системи влади 3. Армійська реформа Якщо зараз це швидко і рішуче реалізувати - ми вистоїмо. І ми покажемо всьому світу, шо ми не невдахи, яких треба жаліти, бо не змогли зберегти свою країну, культуру і державність, а гідний народ! Народ дуже добрий, гостинний але за своє голову відгризе. Треба вистояти. Треба змінитися. Інакше не буде в нас майбутнього. З Днем Гідності, друзі 🫡

Це моє відео з мого інстаграму. 2 грудня 2013-го року. 12 років тому. Моя боротьба почалася саме тоді, під стінами АП. Я пам'ятаю навіщо я вийшов, я пам'ятаю ті настрої, запахи, обличчя... Я пам'ятаю надію, яка з'явилася на можливість йти нам власним курсом і розвиватися туди, куди ми хочемо. Багатьох, хто тоді був поруч і з ким ми пройшли ту зиму вже немає в живих. Частина отримала за цей час страшні поранення, і я говорю не тільки по фізичні. А якась частина досі стоїть на захисті держави. Стоїть до останнього. Навіть тоді, коли почувала себе кинутими і зрадженими. А таке бувало і не раз. Ми частково або повністю відмовилися від свого нормального життя. Від повноцінного створення сім'ї, побудови цивільних кар'єр, реалізації своїх мрій... Віддали частку своєї свободи, здоров'я, часу, навичок заради служіння і захисту країни та народу. І тепер, коли постає питання в вищих ешелонах влади і командування про підписання ганебного миру на умовах агресора, я не можу повірити, що вся ця боротьба може стати даремною. Що ті люди, які 12 років тому вийшли на площі своїх міст з дерев'яними щитами і в будівельних касках, пройшли увесь цей шлях заради свободи себе і свого народу, зробили це двома. Зараз найважчий момент нашої боротьби і ми повинні вистояти. Ми самі собі не пробачимо, якщо здамося. Ми себе потім зжеремо. Я впевнений, що багато хто розуміє про що я. А наші діти нас проклянуть. Якщо Путін дійсно більше не хоче воювати, як зазначають вестерни - значить треба бити з усієї сили, що є. Можливо зараз - це наш шанс зломити ситуацію на наш бік! Але для цього треба декілька передумов. Причому негайно: 1. Критичні кадрові зміни в апаратах керівництва країни 2. Реформа самої системи влади 3. Армійська реформа Якщо зараз це швидко і рішуче реалізувати - ми вистоїмо. І ми покажемо всьому світу, шо ми не невдахи, яких треба жаліти, бо не змогли зберегти свою країну, культуру і державність, а гідний народ! Народ дуже добрий, гостинний але за своє голову відгризе. Треба вистояти. Треба змінитися. Інакше не буде в нас майбутнього. З Днем Гідності, друзі 🫡

✙Імператор мавіка

55,361 просмотров • 10 месяцев назад

😡 Валерій ПРОЗАПАС: "Однією з причин звільнення Малюка була його відмова підписувати санкції проти Петра Порошенка", - каже відома журналістка, і одразу додає - "Але зараз про це не будемо". Чому ж "не будемо"? Вже ніби все давно зрозуміло і з "небажанням заканчувати війну", і з "наживанням на крові" та "здачею Маріуполя", і з "плівками" російського сенатора Деркача, і зі "справами" від Баканова і ДБР, і з "Роттердамом+", і з Мінськими угодами (які зупинили вогонь), і з тотальним багаторічним медіакілерством від персонажів типу Дубінського, Пєтрова, Куліка, Кузьміна, які всі тепер під держзрадою - то чому "не будемо"? Більше того, за рік так і не надано жодної підстави для тих "санкцій", може тому Малюк не захотів брати в цьому участь - то чому "не будемо"? Звідки ця омерта від молодих, розумних, патріотичних людей - які буквально відмовляються бачити і говорити про найбільшу з часів більшовиків брехню, яка призвела до страшних наслідків? Справа ж не особисто в Порошенку (той Криголам якось все це витримує) - а от разом з ним "термосами" була запльована Гідність, крихку ефективність держави зламали "pohuy!", а смертельну небезпеку "проєбалі" під сміх "а то пУтін нападьот" - про це теж "не будемо"? Дайте суспільству шанс більше не повторювати цих фатальних помилок - давайте будемо про це говорити, тим більше в День Соборності.

😡 Валерій ПРОЗАПАС: "Однією з причин звільнення Малюка була його відмова підписувати санкції проти Петра Порошенка", - каже відома журналістка, і одразу додає - "Але зараз про це не будемо". Чому ж "не будемо"? Вже ніби все давно зрозуміло і з "небажанням заканчувати війну", і з "наживанням на крові" та "здачею Маріуполя", і з "плівками" російського сенатора Деркача, і зі "справами" від Баканова і ДБР, і з "Роттердамом+", і з Мінськими угодами (які зупинили вогонь), і з тотальним багаторічним медіакілерством від персонажів типу Дубінського, Пєтрова, Куліка, Кузьміна, які всі тепер під держзрадою - то чому "не будемо"? Більше того, за рік так і не надано жодної підстави для тих "санкцій", може тому Малюк не захотів брати в цьому участь - то чому "не будемо"? Звідки ця омерта від молодих, розумних, патріотичних людей - які буквально відмовляються бачити і говорити про найбільшу з часів більшовиків брехню, яка призвела до страшних наслідків? Справа ж не особисто в Порошенку (той Криголам якось все це витримує) - а от разом з ним "термосами" була запльована Гідність, крихку ефективність держави зламали "pohuy!", а смертельну небезпеку "проєбалі" під сміх "а то пУтін нападьот" - про це теж "не будемо"? Дайте суспільству шанс більше не повторювати цих фатальних помилок - давайте будемо про це говорити, тим більше в День Соборності.

Справа Громад

16,653 просмотров • 8 месяцев назад

Мирний план… Зауважте, друзі, одну принципову річ. Скажу, як представник партії миру. Усі представники режиму, «партії війни» або, якщо їм так більше подобається, назвімо їх «патріотами України», які переконані, що заради миру не можна йти на жодні поступки щодо мови, релігії, територій чи інших питань, мають відповісти на дуже просте питання: А який саме їхній план? Не три рядки у Facebook. Не емоційний коментар про «зраду». Не чергове «ми повинні перемогти». Не фотографія у вишиванці. І навіть не розповідь про те, що «Україна вистоїть». Як саме? Яким чином? Якою ціною? Скільки ще років? Скільки ще людей має загинути? Якою буде українська економіка? Що буде з демографією? Що буде з мільйонами українців, які вже виїхали? Що буде, якщо війна триватиме ще три, п’ять або десять років? І Зеленський далі буде при владі, прикриваючись воєнним станом. І головне: чому саме їхній прогноз майбутнього правильний, а наш — неправильний? Вони що, мають машину часу? Вони вже бачили майбутнє? Їм хтось видав гарантію, що їхня стратегія обов’язково приведе Україну до перемоги, процвітання і збереження держави? Ні. Тоді чому вони поводяться так, ніби саме вони володіють абсолютною істиною? Я теж можу помилятися. Але я принаймні готовий публічно аргументувати свою позицію. Готовий говорити про неї відкрито. Готовий приходити на YouTube. На телебачення. На дебати. Готовий сісти навпроти будь-якого представника «партії війни» і протягом двох годин спокійно обговорити, що саме кожен із нас пропонує Україні. І не тільки я. А й багато моїх колег-однодумців. Без криків. Без ярликів. Без «зрадник — патріот». Просто цифри, факти, аргументи і прогнози. І звісно з простим питанням: «ви готові повернути своїх дітей в Київ якщо слідувати вашому плану? Ви готові залучити їх до ЗСУ на фронт?». Це дуже важливо. Бо я бачу, як представники партії війни бажають обирати подальшу війну ризикуючи життями інших, але не своїх. І чомусь ті, хто так упевнено знає, як Україні треба жити і помирати, не дуже хочуть говорити про конкретику. У Facebook вони можуть написати кілька речень. Але коли пропонуєш відкрите публічне обговорення — раптом настає тиша. І це дуже показово. Бо коли ти справді переконаний у своїй правоті, ти не боїшся дискусії. Ти не боїшся поставити свою позицію під сумнів. Ти приходиш і доводиш її. Особливо це стосується тих, хто сьогодні називає будь-які компроміси «зрадою», а будь-яку спробу домовитися про припинення війни — «капітуляцією». Добре. Тоді запропонуйте альтернативу. Якщо не можна поступатися територіями — як повернути їх та якою ціною? Якщо не можна говорити про мову — як зняти це питання та чому на російській розмовляють ваші діти і ви самі поза камерами? Якщо не можна домовлятися — як закінчити війну? І якщо ваша відповідь: «Треба перемогти», то наступне питання абсолютно логічне: Як саме? Тому що «перемога» — це не стратегія. Це бажаний результат. Стратегія — це конкретний шлях, який має до нього привести. І тут я особливо добре пам’ятаю історію з ударами по Wildberries. Представники так званої «партії війни» тоді раділи цим ударам. Я — ні. Я тоді попереджав: не треба радіти кожному удару тільки тому, що він завдає шкоди Росії. Треба думати на кілька кроків уперед і розуміти наслідки. Я говорив, що за кілька місяців ми можемо дуже гірко пошкодувати про подібні рішення. І саме тому я не приймаю аргумент: «Ми ж патріоти, отже, ми апріорі праві». Патріотизм не дає людині надприродної здатності передбачати майбутнє. Можна щиро любити Україну і помилятися. Можна своєю любовʼю до України її задушити та знищити. Можна щиро хотіти перемоги України і своїми рішеннями наближати зовсім інший результат. Історія вже неодноразово показувала нам ціну рішень, ухвалених без аналізу наслідків. Тому сьогодні питання стоїть не між «патріотами» та «непатріотами». Питання стоїть між різними моделями майбутнього України. Одні кажуть: продовжуємо робити те саме.

Мирний план… Зауважте, друзі, одну принципову річ. Скажу, як представник партії миру. Усі представники режиму, «партії війни» або, якщо їм так більше подобається, назвімо їх «патріотами України», які переконані, що заради миру не можна йти на жодні поступки щодо мови, релігії, територій чи інших питань, мають відповісти на дуже просте питання: А який саме їхній план? Не три рядки у Facebook. Не емоційний коментар про «зраду». Не чергове «ми повинні перемогти». Не фотографія у вишиванці. І навіть не розповідь про те, що «Україна вистоїть». Як саме? Яким чином? Якою ціною? Скільки ще років? Скільки ще людей має загинути? Якою буде українська економіка? Що буде з демографією? Що буде з мільйонами українців, які вже виїхали? Що буде, якщо війна триватиме ще три, п’ять або десять років? І Зеленський далі буде при владі, прикриваючись воєнним станом. І головне: чому саме їхній прогноз майбутнього правильний, а наш — неправильний? Вони що, мають машину часу? Вони вже бачили майбутнє? Їм хтось видав гарантію, що їхня стратегія обов’язково приведе Україну до перемоги, процвітання і збереження держави? Ні. Тоді чому вони поводяться так, ніби саме вони володіють абсолютною істиною? Я теж можу помилятися. Але я принаймні готовий публічно аргументувати свою позицію. Готовий говорити про неї відкрито. Готовий приходити на YouTube. На телебачення. На дебати. Готовий сісти навпроти будь-якого представника «партії війни» і протягом двох годин спокійно обговорити, що саме кожен із нас пропонує Україні. І не тільки я. А й багато моїх колег-однодумців. Без криків. Без ярликів. Без «зрадник — патріот». Просто цифри, факти, аргументи і прогнози. І звісно з простим питанням: «ви готові повернути своїх дітей в Київ якщо слідувати вашому плану? Ви готові залучити їх до ЗСУ на фронт?». Це дуже важливо. Бо я бачу, як представники партії війни бажають обирати подальшу війну ризикуючи життями інших, але не своїх. І чомусь ті, хто так упевнено знає, як Україні треба жити і помирати, не дуже хочуть говорити про конкретику. У Facebook вони можуть написати кілька речень. Але коли пропонуєш відкрите публічне обговорення — раптом настає тиша. І це дуже показово. Бо коли ти справді переконаний у своїй правоті, ти не боїшся дискусії. Ти не боїшся поставити свою позицію під сумнів. Ти приходиш і доводиш її. Особливо це стосується тих, хто сьогодні називає будь-які компроміси «зрадою», а будь-яку спробу домовитися про припинення війни — «капітуляцією». Добре. Тоді запропонуйте альтернативу. Якщо не можна поступатися територіями — як повернути їх та якою ціною? Якщо не можна говорити про мову — як зняти це питання та чому на російській розмовляють ваші діти і ви самі поза камерами? Якщо не можна домовлятися — як закінчити війну? І якщо ваша відповідь: «Треба перемогти», то наступне питання абсолютно логічне: Як саме? Тому що «перемога» — це не стратегія. Це бажаний результат. Стратегія — це конкретний шлях, який має до нього привести. І тут я особливо добре пам’ятаю історію з ударами по Wildberries. Представники так званої «партії війни» тоді раділи цим ударам. Я — ні. Я тоді попереджав: не треба радіти кожному удару тільки тому, що він завдає шкоди Росії. Треба думати на кілька кроків уперед і розуміти наслідки. Я говорив, що за кілька місяців ми можемо дуже гірко пошкодувати про подібні рішення. І саме тому я не приймаю аргумент: «Ми ж патріоти, отже, ми апріорі праві». Патріотизм не дає людині надприродної здатності передбачати майбутнє. Можна щиро любити Україну і помилятися. Можна своєю любовʼю до України її задушити та знищити. Можна щиро хотіти перемоги України і своїми рішеннями наближати зовсім інший результат. Історія вже неодноразово показувала нам ціну рішень, ухвалених без аналізу наслідків. Тому сьогодні питання стоїть не між «патріотами» та «непатріотами». Питання стоїть між різними моделями майбутнього України. Одні кажуть: продовжуємо робити те саме.

Myroslav Oleshko

13,228 просмотров • 5 дней назад

Памʼятаєте цього хлопця, який переводив бабусю через дорогу? Це наш Саймон. Я проводив з ним крайню співбесіду у батальйон і він мені запамʼятався наявністю бойового досвіду в минулому та неабияким ентузіазмом працювати, що не так часто зустрінеш у 2026-му. Ми визначили йому бойову посаду і відправили у підрозділ. Після співбесіди я дізнався, що Саймон прийшов до нас добровільно під час ремісії по онкології. На реабілітації він знайшов іншого юнака з онкологією і разом вони вирішили стати на захист країни. Вони повноцінно заходили на позиції, виконували бойові задачі і ставали натхненниками для інших бійців. Це не був відчай чи лють. Це була впевнена боротьба з викликами. З ворогами, з раком, з людською байдужістю. Авантюра цих молодих людей має набагато більше значення для цього вбогого світу, ніж сенс фільмів «Поки не зіграв в ящик» і «Достукатися до небес». Це було з ними. Було з нами. Було тут і зараз. 07.09 Саймон відійшов до своїх небес, а ми залишилися тут пишатися своїм знайомством та дружбою з ним. Чин поховання друга Саймона відбудеться 10.09.2026 о 13:30 у Соборі Преображення Господнього (н.п. Кременець, Тернопільська область). 🛡️Саймон на Щиті. Бути воїном - жити вічно.

Памʼятаєте цього хлопця, який переводив бабусю через дорогу? Це наш Саймон. Я проводив з ним крайню співбесіду у батальйон і він мені запамʼятався наявністю бойового досвіду в минулому та неабияким ентузіазмом працювати, що не так часто зустрінеш у 2026-му. Ми визначили йому бойову посаду і відправили у підрозділ. Після співбесіди я дізнався, що Саймон прийшов до нас добровільно під час ремісії по онкології. На реабілітації він знайшов іншого юнака з онкологією і разом вони вирішили стати на захист країни. Вони повноцінно заходили на позиції, виконували бойові задачі і ставали натхненниками для інших бійців. Це не був відчай чи лють. Це була впевнена боротьба з викликами. З ворогами, з раком, з людською байдужістю. Авантюра цих молодих людей має набагато більше значення для цього вбогого світу, ніж сенс фільмів «Поки не зіграв в ящик» і «Достукатися до небес». Це було з ними. Було з нами. Було тут і зараз. 07.09 Саймон відійшов до своїх небес, а ми залишилися тут пишатися своїм знайомством та дружбою з ним. Чин поховання друга Саймона відбудеться 10.09.2026 о 13:30 у Соборі Преображення Господнього (н.п. Кременець, Тернопільська область). 🛡️Саймон на Щиті. Бути воїном - жити вічно.

сихівський батон

68,392 просмотров • 1 месяц назад

Я вам казав, що спроби організувати блокаду Криму з повітря ні до чого не призведуть? Росіяни організували пости та патрулі вздовж трас, які збивають українські дрони. Протидія – знайдена. Росіяни за кілька тижнів зобили те, чого Україна не може зробити вже чотири роки – правильно організувати ППО. По Україні російські дрони пролітають тисячу кілометрів, а в Росії їх знищують за сотню-другу. Одна з основних причин – корумпована і самодурна система влади. Система, яка не здатна змінити ситуацію на полі бою, та НЕ ХОЧЕ закінчувати безнадійну і безперспективну війну, щоб не втратити казкові корупційні доходи від війни.

Я вам казав, що спроби організувати блокаду Криму з повітря ні до чого не призведуть? Росіяни організували пости та патрулі вздовж трас, які збивають українські дрони. Протидія – знайдена. Росіяни за кілька тижнів зобили те, чого Україна не може зробити вже чотири роки – правильно організувати ППО. По Україні російські дрони пролітають тисячу кілометрів, а в Росії їх знищують за сотню-другу. Одна з основних причин – корумпована і самодурна система влади. Система, яка не здатна змінити ситуацію на полі бою, та НЕ ХОЧЕ закінчувати безнадійну і безперспективну війну, щоб не втратити казкові корупційні доходи від війни.

Wenden

17,531 просмотров • 3 месяцев назад

❗️Україна не може існувати самостійно. Вона втрачає елементи своєї державності. Нею керують ззовні, — путін Ще заяви бункерного: - Якщо дійде до нападу на Калінінград, рф застосує всі засоби ураження, які ми маємо. - Таких засобів ураження, як у рф, зараз ні в кого немає: якщо хтось на нас нападе, ми застосуємо все, що є. - Україна не повинна була використовувати танки, ракети і спалювати людей живцем тільки тому, що вони росіяни. - В Україні створювали концтабори для мешканців Донбасу, а людей розстрілювали з літаків. - Давайте жити дружно та шукати шляхи, як це зробити. - Захід робив все, щоби розвалити російську федерацію. - Є ризик застосування у світі зброї, яка може знищити все живе. - Україна частково досягла успіху під час ударів по НПЗ, ми втратили близько 1% ВВП - Енергетичного перемир'я не буде

❗️Україна не може існувати самостійно. Вона втрачає елементи своєї державності. Нею керують ззовні, — путін Ще заяви бункерного: - Якщо дійде до нападу на Калінінград, рф застосує всі засоби ураження, які ми маємо. - Таких засобів ураження, як у рф, зараз ні в кого немає: якщо хтось на нас нападе, ми застосуємо все, що є. - Україна не повинна була використовувати танки, ракети і спалювати людей живцем тільки тому, що вони росіяни. - В Україні створювали концтабори для мешканців Донбасу, а людей розстрілювали з літаків. - Давайте жити дружно та шукати шляхи, як це зробити. - Захід робив все, щоби розвалити російську федерацію. - Є ризик застосування у світі зброї, яка може знищити все живе. - Україна частково досягла успіху під час ударів по НПЗ, ми втратили близько 1% ВВП - Енергетичного перемир'я не буде

Breaking News

31,198 просмотров • 7 дней назад

Він повернувся. Його кроки нерішучі на землі, яку він упізнає, але не наважується прийняти як реальність. Кордон уже позаду, та його тіло ще цього не знає. Тоді він падає навколішки. Він цілує землю. Не як вивчений жест, а як той, хто хапається за життя, торкнувшись небуття. Українська земля холодна, шорстка, жива. Вона ніколи йому не брехала. Вона ніколи його не зраджувала. І вперше за багато місяців — можливо, років — він плаче без страху. Він плаче за тим, що в нього відібрали. Він плаче за ночами без неба. Він плаче за приглушеними криками, за іменами, прошепотілими в темряві, за тими, хто не повернувся. Його тіло несе сліди ув’язнення, але найбільше говорить його погляд. Погляд, у якому жах не зміг убити людяність. Погляд, що бачив, як низько може впасти людина… і все ж обрав залишитися людиною. Перед ним земля мовчить. Вона приймає. Вона розуміє. Бо він протистояв не лише стінам чи кайданам. Він зіткнувся з холодною машиною, з організованою ніччю, з системою, що прагне стерти обличчя, зламати волю, перетворити людей на цифри, на тіні, на мовчання. Темрява не завжди кричить. Іноді вона адмініструє. Вона підписує. Вона зачиняє двері й називає це порядком. Але темрява не перемогла. Бо чоловік, що стоїть навколішки, цілуючи свою землю зі сльозами, сильніший за будь-які ґрати. Бо серце, яке не зламалося, — це поразка для тих, хто хоче все знищити. Бо людяність, навіть поранена, навіть тремтлива, залишається світлом, яке неможливо повністю загасити. Сьогодні з ним має плакати вся земля. Не лише від болю. Але й від поваги. І від обіцянки: ніколи не відвертати погляд, коли тінь вважає, що може панувати без свідків. ❤️

Він повернувся. Його кроки нерішучі на землі, яку він упізнає, але не наважується прийняти як реальність. Кордон уже позаду, та його тіло ще цього не знає. Тоді він падає навколішки. Він цілує землю. Не як вивчений жест, а як той, хто хапається за життя, торкнувшись небуття. Українська земля холодна, шорстка, жива. Вона ніколи йому не брехала. Вона ніколи його не зраджувала. І вперше за багато місяців — можливо, років — він плаче без страху. Він плаче за тим, що в нього відібрали. Він плаче за ночами без неба. Він плаче за приглушеними криками, за іменами, прошепотілими в темряві, за тими, хто не повернувся. Його тіло несе сліди ув’язнення, але найбільше говорить його погляд. Погляд, у якому жах не зміг убити людяність. Погляд, що бачив, як низько може впасти людина… і все ж обрав залишитися людиною. Перед ним земля мовчить. Вона приймає. Вона розуміє. Бо він протистояв не лише стінам чи кайданам. Він зіткнувся з холодною машиною, з організованою ніччю, з системою, що прагне стерти обличчя, зламати волю, перетворити людей на цифри, на тіні, на мовчання. Темрява не завжди кричить. Іноді вона адмініструє. Вона підписує. Вона зачиняє двері й називає це порядком. Але темрява не перемогла. Бо чоловік, що стоїть навколішки, цілуючи свою землю зі сльозами, сильніший за будь-які ґрати. Бо серце, яке не зламалося, — це поразка для тих, хто хоче все знищити. Бо людяність, навіть поранена, навіть тремтлива, залишається світлом, яке неможливо повністю загасити. Сьогодні з ним має плакати вся земля. Не лише від болю. Але й від поваги. І від обіцянки: ніколи не відвертати погляд, коли тінь вважає, що може панувати без свідків. ❤️

тату Аня зубко 🫡 Xena

52,387 просмотров • 8 месяцев назад

Волонтери-шахраї, які збирають готівку в Києві, тепер використовують тітушок та продовжують дурити людей. Сьогодні з небайдужими громадянами ми навідалися до однієї з точок збору готівки шахраїської організації «Врятуй рідну країну», яку очолює Микола Осаула. Нічого хорошого я вам розказати не можу, мене як ветерана переповнюють емоції, бо за ці декілька годин, що ми були на місці, були погрози, насміхання з поранених військових та тітушки. Отже, Київ, вихід зі станції метро «Героїв Дніпра». Молодики по формі клянчать «донати на ЗСУ» готівкою у скриньку. По розмові з ними ми дізналися, що вони НЕ СЛУЖИЛИ і відповідно вони не мають жодного морального права вдягати мультикам. Далі ми дізнаємося, що вони працюють тут за ставку заробітної плати, яку виплачує фонд з грошей, які люди донатять на ЗСУ. Ну і враховуючи, що це готівка, то облікоувати її неможливо, саме тому шахраям так подобаються збори готівки. Далі частина грошей на карман, ну і на ЗСУ трохи, бо треба ж подяки у хлопців клянчити , бо бізнес має працювати. Схема тупа як двері. Далі приїхали рішали та тітушки. Один з них такий собі Карєн Мелькумов, він вирішив навіть мені погрожувати. Дуже цікавий персонаж, вів бізнес в окупованому Криму. Вів діяльність, яка буде дуже цікава СБУ, але про це згодом. Далі приїхали працівники Оболонського районного управління поліції міста Києва. Вони робили все, але не намагалися встановити шахраїв. Далі приїхав рішала, наш старий добрий «Дядя Вітя», потім підтягнувся його родич Коля Осаула, який окрім мурчання є ще директором цього фонду. З ним приїхали тітушки, тут не буду багато писати. Так, це тупе бидло, котре насміхалося з мого поранення та служби, розповідали мені, що форму можуть носити всі, а не тільки військові. Далі включається стадний інстинкт. Тітушня розуміє, що їх втричі більше і вони сильніші за дівчат, які були зі мною. Ну і далі максимальне мразотство, мені немає сенсу навіть це коментувати. Чи здивований я? Ні. Образило? А ви ображаєтесь на підколи ворога? Ну то отож.

Sensitive content

Волонтери-шахраї, які збирають готівку в Києві, тепер використовують тітушок та продовжують дурити людей. Сьогодні з небайдужими громадянами ми навідалися до однієї з точок збору готівки шахраїської організації «Врятуй рідну країну», яку очолює Микола Осаула. Нічого хорошого я вам розказати не можу, мене як ветерана переповнюють емоції, бо за ці декілька годин, що ми були на місці, були погрози, насміхання з поранених військових та тітушки. Отже, Київ, вихід зі станції метро «Героїв Дніпра». Молодики по формі клянчать «донати на ЗСУ» готівкою у скриньку. По розмові з ними ми дізналися, що вони НЕ СЛУЖИЛИ і відповідно вони не мають жодного морального права вдягати мультикам. Далі ми дізнаємося, що вони працюють тут за ставку заробітної плати, яку виплачує фонд з грошей, які люди донатять на ЗСУ. Ну і враховуючи, що це готівка, то облікоувати її неможливо, саме тому шахраям так подобаються збори готівки. Далі частина грошей на карман, ну і на ЗСУ трохи, бо треба ж подяки у хлопців клянчити , бо бізнес має працювати. Схема тупа як двері. Далі приїхали рішали та тітушки. Один з них такий собі Карєн Мелькумов, він вирішив навіть мені погрожувати. Дуже цікавий персонаж, вів бізнес в окупованому Криму. Вів діяльність, яка буде дуже цікава СБУ, але про це згодом. Далі приїхали працівники Оболонського районного управління поліції міста Києва. Вони робили все, але не намагалися встановити шахраїв. Далі приїхав рішала, наш старий добрий «Дядя Вітя», потім підтягнувся його родич Коля Осаула, який окрім мурчання є ще директором цього фонду. З ним приїхали тітушки, тут не буду багато писати. Так, це тупе бидло, котре насміхалося з мого поранення та служби, розповідали мені, що форму можуть носити всі, а не тільки військові. Далі включається стадний інстинкт. Тітушня розуміє, що їх втричі більше і вони сильніші за дівчат, які були зі мною. Ну і далі максимальне мразотство, мені немає сенсу навіть це коментувати. Чи здивований я? Ні. Образило? А ви ображаєтесь на підколи ворога? Ну то отож.

Симороз Олег Олександрович

1,337,566 просмотров • 2 лет назад

Я щось не розумію, що відбувається бляха в Одесі… Мразота, яка наговорила на декілька кримінальних статей, зокрема щодо виправдання російської агресії, зараз на волі. Поліція та СБУ, як ваші справи, маленькі? От серйозно, якщо після цього буде самосуд, то це буде справедливо. Але питання, чи будемо ми при цьому нормальною цивілізованою країною? Ні. Хто в цьому буде винен? Влада, яка толерує антиукраїнську діяльність. Ні до чого, нікого не закликаю. Хоча ні, закликаю - приберіть імпотентів з поліції та СБУ!

Я щось не розумію, що відбувається бляха в Одесі… Мразота, яка наговорила на декілька кримінальних статей, зокрема щодо виправдання російської агресії, зараз на волі. Поліція та СБУ, як ваші справи, маленькі? От серйозно, якщо після цього буде самосуд, то це буде справедливо. Але питання, чи будемо ми при цьому нормальною цивілізованою країною? Ні. Хто в цьому буде винен? Влада, яка толерує антиукраїнську діяльність. Ні до чого, нікого не закликаю. Хоча ні, закликаю - приберіть імпотентів з поліції та СБУ!

Симороз Олег Олександрович

71,591 просмотров • 2 лет назад