正在加载视频...

视频加载失败

加载此视频时出现问题。这可能是由于临时网络问题，或视频可能不可用。

Ворог знову застосував тактику подвійного удару в Одесі: повторно влучив в 11-поверхівку, коли на місці працювали оперативні служби. Поранені 10 людей, серед них 2 рятувальників. Життя цивільним урятувало перебування в укритті під час першої атаки.

DSNS.GOV.UA

94,104 subscribers

26,186 次观看 • 7 天前 •via X (Twitter)

新闻政治健康养生体育

Anya Rossi• Live Now

Private livecam show

3 条评论

Николай Щеголев 的头像

Николай Щеголев7 天前

Найшвидшого одужання пораненим!

Прохоренко Євгеній 的头像

Прохоренко Євгеній6 天前

Не відкидаючи той факт що русня - гній, чи будуть якись питання до забудовника стосовно матеріалів фасаду і їх горючості

Peace and Love 🇺🇦🌎🕊️🤝 的头像

Peace and Love 🇺🇦🌎🕊️🤝7 天前

Terrible what happened, so sorry to hear that. 💔 Glad the people were saved. Feel very sorry for those who were saving them. 💔

相关视频

💔 Кожен день — це вибір між життям і виживанням Уламок на одеському пляжі. Стрічки новин знову вибухають тисячами коментарів: «Чому не в укритті?», «Чому на вулиці, коли лунає сирена?», «Треба було сидіти в підвалі». Як легко судити тим, хто не живе в цьому затяжному пеклі, де сирени стали фоновим шумом нашого розбитого сьогодення. Але подивіться навколо. Скільки людей зараз, прямо цієї хвилини, продовжують працювати під виття сирен? Хтось пече хліб, хтось лікує, хтось продає ліки, хтось просто веде дитину за руку в магазин. Чи може ціле життя, ціла країна зупинитися на роки? Ні, не може. Бо зупинка — це теж смерть, тільки повільна. Люди просто намагаються вхопити бодай крихту нормальності, бодай ковток свіжого повітря на березі моря, щоб не збожеволіти від вічного страху. І де вона, ця абсолютна безпека? Ми всі знаємо страшну правду. Скільки людей загинуло у власних ліжках, дотримуючись правила двох стін? Скільки тіл дістали з-під завалів глибоких підвалів, які мали б стати порятунком, а стали пасткою? Коли летить ракета, залізо і бетон не завжди мають силу захистити. Жодне укриття не дає стовідсоткової гарантії, коли ворог цілить у саме серце твого міста. Тому годі шукати винних серед тих, хто потрапив під удар. Жінка на пляжі, водій у трамваї, перехожий на вулиці — вони не винні. Не винні ті, хто втомився боятися і вийшов до моря. Винен лише один. Винна росія і путінський режим, який приніс цю криваву вакханалію на нашу землю. Це вони перетворили наші пляжі на мінні поля, наші мирні дні — на лотерею виживання, а наше небо — на джерело смерті. Провина лежить виключно на вбивці, який тримає зброю, а не на людині, яка просто хотіла жити.

💔 Кожен день — це вибір між життям і виживанням Уламок на одеському пляжі. Стрічки новин знову вибухають тисячами коментарів: «Чому не в укритті?», «Чому на вулиці, коли лунає сирена?», «Треба було сидіти в підвалі». Як легко судити тим, хто не живе в цьому затяжному пеклі, де сирени стали фоновим шумом нашого розбитого сьогодення. Але подивіться навколо. Скільки людей зараз, прямо цієї хвилини, продовжують працювати під виття сирен? Хтось пече хліб, хтось лікує, хтось продає ліки, хтось просто веде дитину за руку в магазин. Чи може ціле життя, ціла країна зупинитися на роки? Ні, не може. Бо зупинка — це теж смерть, тільки повільна. Люди просто намагаються вхопити бодай крихту нормальності, бодай ковток свіжого повітря на березі моря, щоб не збожеволіти від вічного страху. І де вона, ця абсолютна безпека? Ми всі знаємо страшну правду. Скільки людей загинуло у власних ліжках, дотримуючись правила двох стін? Скільки тіл дістали з-під завалів глибоких підвалів, які мали б стати порятунком, а стали пасткою? Коли летить ракета, залізо і бетон не завжди мають силу захистити. Жодне укриття не дає стовідсоткової гарантії, коли ворог цілить у саме серце твого міста. Тому годі шукати винних серед тих, хто потрапив під удар. Жінка на пляжі, водій у трамваї, перехожий на вулиці — вони не винні. Не винні ті, хто втомився боятися і вийшов до моря. Винен лише один. Винна росія і путінський режим, який приніс цю криваву вакханалію на нашу землю. Це вони перетворили наші пляжі на мінні поля, наші мирні дні — на лотерею виживання, а наше небо — на джерело смерті. Провина лежить виключно на вбивці, який тримає зброю, а не на людині, яка просто хотіла жити.

тату Аня зубко 🫡 Xena

26,982 次观看 • 3 个月前

Центри «Воїн» на окупованій Херсонщині почали готувати дітей старших класів (10–11) до повноцінної служби в російській армії. Готують одразу взводами, що дозволяє кратно збільшити кількість залучених. Під час формування та набору відбирають насамперед тих підлітків, у яких майже немає шансів на продовження навчання у вищих навчальних закладах. Тому при виборі подальшої професії армійський контракт для них має виглядати «чудовим вибором». Чергове нелюдське ноу-хау росіян щодо мілітаризації українських дітей. Межі цинізму тут немає.

Центри «Воїн» на окупованій Херсонщині почали готувати дітей старших класів (10–11) до повноцінної служби в російській армії. Готують одразу взводами, що дозволяє кратно збільшити кількість залучених. Під час формування та набору відбирають насамперед тих підлітків, у яких майже немає шансів на продовження навчання у вищих навчальних закладах. Тому при виборі подальшої професії армійський контракт для них має виглядати «чудовим вибором». Чергове нелюдське ноу-хау росіян щодо мілітаризації українських дітей. Межі цинізму тут немає.

Сергій Погребецький

25,744 次观看 • 5 个月前

Рагнарек. Битва за Соледар Вимагаю дати мені рацію. Дослуховую ібушачій доклад, як групі Дока було важко, мол води не було, патронів теж. Хоча ж блять казав піздуйте забивайтесь. В них не було навітть трьохсотих. Окей. Так, ви ж блять хоть скажіть, що відходите підараси. Матюкаюсь, поки слухаю, як йобаний дід, а сам розумію, що все - в мене в тилу вже реальні підари. Виходжу на ротного “- Прошу відійти за железку та вирівнятись зі всіми.” Перша ж думка, якби зробив я - посадив би пару кулеметників під вагон і вже через полотно хуй хто пробіжится. Якщо ця думка зявилась в мене, то очевидно, що від ворога не варто очікувати тупість. У відповідь ротний ригає коротке “- Тримайтесь.” Шо блять тримайтесь, сука. Далі, через хвилин пять додає “- З ранку буде контратака.” Починаю вдягатись і крутити в голові, що робити з цією піздою. Ну блять, шо - піздуємо в атаку на пагорб Ж. Із-за особливості рєлєфу ця блятська точка була в рівень з третім етажем Д1. А край дороги проходив акурат під домом і завертав вліво, а отже контролюя іі я унеможливлював заход на свій район. Де ти підар пес Патрон? Розумія, що часу обмаль і зважаючи на важливість меропріятія, збираю команду з шести своіх бійців. Піздую до полтавчан. Строю всіх. Кажу, ну шо панове, дєла наші різко стали хуйові. Треба атакувати. Зайняли пагорб підари чи ні, я не єбу в душі, але якщо ми його не займем, то нам пізда точно. Відбираю ще додатково вісім чоловік во глове з іх головним сержантом Німцем. І в повній тиші підкрадаємось двійками на рубіж атаки. Зайняв вихідну позицію на невеличкому цвинтарі, створив умови для перехрестного вогню, передова чітвірка вриваєтся в будівлі. Занімаєм два доми на пагорбі без бою. Ояєбу удача. Ставлю старшим Юриста в підмогу залишаю йому рекса Лео. Блять, хто раніше читав - це той чувак, що вибіг працювать по танку в свій час з незарядженим ПСРЛом. В цій хуєті він лише питав “- Куди хуярить, шеф.” Це я до того, що воїнами не народжуються мої солоденькі іми стають на війні. Нарізав вогневі точки та задачі, роблю додаткову рекогнсциніровку вулиці зліва, з Джексоном. Даю наказ натягувать на точку бк та піздую назад. На місце своіх пацанів, що пішли на точку Ж, розводим полтовчан по передній лінії. На ранок планую зібрать ще одну штурмову команду і провернуть всеж атаку на Д1 при підтримці з точки Ж. Вже не роздягаясь забиваюсь в підвал і вирубаюсь на пару годин. До ранку мороз потрохи спадає, і сонце, що так чудно світило не вилазить. Фенрір проковтнув його з кінцями. Свинцове похмуре небо ахуєно доповнює ібушачий розклад на полі бою. Готуємось без зпіху. Ретельно. Піздячка вже явно буде вже за наші життя. Поки готую групу поступає доклад від пацанів Археолога, що підари атакують з іх краю села та одна група проникла на ж.д полотно. Я блять вже в повному кільці по докладам. Ібаний ротний. На фоні відпрацьовує вертоліт. Зміщаю свою групу на точку С. Виводжу полтавчан на заміну своїх пацанів з якими планую атакувати. Додатково відбираю двох самих бойовиків з полтавчан до себе в групу. Поки переміщаюсь між точками починає наібурювати спг з танком. Вже настільки відчуття страху притуплене, що я ходжу в повний ріст на похуях на вибухи. Один з вибухів в парі десятків метрів відправляє в мою сторону осколок. Він проносется акурат перед моім носом. Я відчуваю жар на шкірі та розумію, що ще трішки і мені б відірвало лице к хуям. Так, типова блять помилка. Обратна сторона медалі на війні від паніки. Попускаюсь і через силу починаю падать, коли свистить. Взяв ком взвода полтавчан та придав йому ще тройку пацанів, роблю засаду в домі Г на фланзі. Сили моі занад то розтягнуті і всяке блять можливо. Інструктую іх щоб працювали з середини приміщені (підпустивши підарів якщо побачать по ближче) через одну кімнату. Фактор несподіванки і все таке, на окна кидаємо сітки від ліжок для маскування. На фоні знову починає ібурить кулемет на точці А та піздують доклади, що вже сунуть тіпи в масхалатах та кікіморах. Ігри закінчились.

Рагнарек. Битва за Соледар Вимагаю дати мені рацію. Дослуховую ібушачій доклад, як групі Дока було важко, мол води не було, патронів теж. Хоча ж блять казав піздуйте забивайтесь. В них не було навітть трьохсотих. Окей. Так, ви ж блять хоть скажіть, що відходите підараси. Матюкаюсь, поки слухаю, як йобаний дід, а сам розумію, що все - в мене в тилу вже реальні підари. Виходжу на ротного “- Прошу відійти за железку та вирівнятись зі всіми.” Перша ж думка, якби зробив я - посадив би пару кулеметників під вагон і вже через полотно хуй хто пробіжится. Якщо ця думка зявилась в мене, то очевидно, що від ворога не варто очікувати тупість. У відповідь ротний ригає коротке “- Тримайтесь.” Шо блять тримайтесь, сука. Далі, через хвилин пять додає “- З ранку буде контратака.” Починаю вдягатись і крутити в голові, що робити з цією піздою. Ну блять, шо - піздуємо в атаку на пагорб Ж. Із-за особливості рєлєфу ця блятська точка була в рівень з третім етажем Д1. А край дороги проходив акурат під домом і завертав вліво, а отже контролюя іі я унеможливлював заход на свій район. Де ти підар пес Патрон? Розумія, що часу обмаль і зважаючи на важливість меропріятія, збираю команду з шести своіх бійців. Піздую до полтавчан. Строю всіх. Кажу, ну шо панове, дєла наші різко стали хуйові. Треба атакувати. Зайняли пагорб підари чи ні, я не єбу в душі, але якщо ми його не займем, то нам пізда точно. Відбираю ще додатково вісім чоловік во глове з іх головним сержантом Німцем. І в повній тиші підкрадаємось двійками на рубіж атаки. Зайняв вихідну позицію на невеличкому цвинтарі, створив умови для перехрестного вогню, передова чітвірка вриваєтся в будівлі. Занімаєм два доми на пагорбі без бою. Ояєбу удача. Ставлю старшим Юриста в підмогу залишаю йому рекса Лео. Блять, хто раніше читав - це той чувак, що вибіг працювать по танку в свій час з незарядженим ПСРЛом. В цій хуєті він лише питав “- Куди хуярить, шеф.” Це я до того, що воїнами не народжуються мої солоденькі іми стають на війні. Нарізав вогневі точки та задачі, роблю додаткову рекогнсциніровку вулиці зліва, з Джексоном. Даю наказ натягувать на точку бк та піздую назад. На місце своіх пацанів, що пішли на точку Ж, розводим полтовчан по передній лінії. На ранок планую зібрать ще одну штурмову команду і провернуть всеж атаку на Д1 при підтримці з точки Ж. Вже не роздягаясь забиваюсь в підвал і вирубаюсь на пару годин. До ранку мороз потрохи спадає, і сонце, що так чудно світило не вилазить. Фенрір проковтнув його з кінцями. Свинцове похмуре небо ахуєно доповнює ібушачий розклад на полі бою. Готуємось без зпіху. Ретельно. Піздячка вже явно буде вже за наші життя. Поки готую групу поступає доклад від пацанів Археолога, що підари атакують з іх краю села та одна група проникла на ж.д полотно. Я блять вже в повному кільці по докладам. Ібаний ротний. На фоні відпрацьовує вертоліт. Зміщаю свою групу на точку С. Виводжу полтавчан на заміну своїх пацанів з якими планую атакувати. Додатково відбираю двох самих бойовиків з полтавчан до себе в групу. Поки переміщаюсь між точками починає наібурювати спг з танком. Вже настільки відчуття страху притуплене, що я ходжу в повний ріст на похуях на вибухи. Один з вибухів в парі десятків метрів відправляє в мою сторону осколок. Він проносется акурат перед моім носом. Я відчуваю жар на шкірі та розумію, що ще трішки і мені б відірвало лице к хуям. Так, типова блять помилка. Обратна сторона медалі на війні від паніки. Попускаюсь і через силу починаю падать, коли свистить. Взяв ком взвода полтавчан та придав йому ще тройку пацанів, роблю засаду в домі Г на фланзі. Сили моі занад то розтягнуті і всяке блять можливо. Інструктую іх щоб працювали з середини приміщені (підпустивши підарів якщо побачать по ближче) через одну кімнату. Фактор несподіванки і все таке, на окна кидаємо сітки від ліжок для маскування. На фоні знову починає ібурить кулемет на точці А та піздують доклади, що вже сунуть тіпи в масхалатах та кікіморах. Ігри закінчились.

Brave Samurai

206,946 次观看 • 2 年前

ЗВЕРНЕННЯ ОСОБОВОГО СКЛАДУ 80 БРИГАДИ ДШВ Слава Україні! Пане Верховний Головнокомандувачу ЗСУ - Президенте України, Головнокомандувачу ЗСУ, Командувачу Десантно-штурмових військ! Ми – командири десантно-штурмових батальйонів та дивізіонів 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Ми – воїни, які першими дали бій ворогу на Донбасі 10 років тому. Боронили Донецький та Луганський аеропорти. Ми зупинили ворога у Вознесенську, топили росіян під Білогорівкою. Брали участь в контрнаступі на Харківщині, тримали місто Бахмут та звільнили Кліщіївку. Ми ніколи не давали задню та виконували сумлінно бойові завдання. Але, нажаль, настав час коли ми вимушені вийти в публічну площину. Нашу бригаду очолює професійний військовий, офіцер-десантник, полковник Ішкулов Еміль Шамільович, який пройшов всі командирські ланки – від командира розвідувального взводу до бойової бригади. Він знає, що таке вести людей за собою, в тому числі і в тил ворога. Знає, що таке ворожий полон, він нагороджений численними державними та відомчими нагородами серед яких Народний Герой та орден Богдана Хмельницького трьох ступенів. Це командир, який детально планує всі операції. Адже для нього на першому місці – життя кожного з нас. Це професійний військовий, який розуміє сучасне поле бою та адекватно реагує на виклики російсько-української війни. Ми не розуміємо ЧОМУ командири, які користуються беззаперечним авторитетом серед особового складу, які мають звитяжний бойовий шлях та досвід великої війни – не угодні для вищого керівництва ЗСУ, адже не бояться озвучувати проблемні питання та доповідати реальний стан справ, не займаються замилюванням очей та не кладуть бездумно людей на шляху до чергових погонів та орденів. Вимагаємо залишити на посаді командира 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади – полковника Ішкулова Еміля Шамільовича під керівництвом якого й надалі готові виконувати бойові завдання, звільняти українську землю від російської нечисті. Ми підтримуємо полковника Ішкулова. Слава Десантно-Штурмовим військам! Завжди перші!

ЗВЕРНЕННЯ ОСОБОВОГО СКЛАДУ 80 БРИГАДИ ДШВ Слава Україні! Пане Верховний Головнокомандувачу ЗСУ - Президенте України, Головнокомандувачу ЗСУ, Командувачу Десантно-штурмових військ! Ми – командири десантно-штурмових батальйонів та дивізіонів 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Ми – воїни, які першими дали бій ворогу на Донбасі 10 років тому. Боронили Донецький та Луганський аеропорти. Ми зупинили ворога у Вознесенську, топили росіян під Білогорівкою. Брали участь в контрнаступі на Харківщині, тримали місто Бахмут та звільнили Кліщіївку. Ми ніколи не давали задню та виконували сумлінно бойові завдання. Але, нажаль, настав час коли ми вимушені вийти в публічну площину. Нашу бригаду очолює професійний військовий, офіцер-десантник, полковник Ішкулов Еміль Шамільович, який пройшов всі командирські ланки – від командира розвідувального взводу до бойової бригади. Він знає, що таке вести людей за собою, в тому числі і в тил ворога. Знає, що таке ворожий полон, він нагороджений численними державними та відомчими нагородами серед яких Народний Герой та орден Богдана Хмельницького трьох ступенів. Це командир, який детально планує всі операції. Адже для нього на першому місці – життя кожного з нас. Це професійний військовий, який розуміє сучасне поле бою та адекватно реагує на виклики російсько-української війни. Ми не розуміємо ЧОМУ командири, які користуються беззаперечним авторитетом серед особового складу, які мають звитяжний бойовий шлях та досвід великої війни – не угодні для вищого керівництва ЗСУ, адже не бояться озвучувати проблемні питання та доповідати реальний стан справ, не займаються замилюванням очей та не кладуть бездумно людей на шляху до чергових погонів та орденів. Вимагаємо залишити на посаді командира 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади – полковника Ішкулова Еміля Шамільовича під керівництвом якого й надалі готові виконувати бойові завдання, звільняти українську землю від російської нечисті. Ми підтримуємо полковника Ішкулова. Слава Десантно-Штурмовим військам! Завжди перші!

Serhii Sternenko

483,626 次观看 • 2 年前

Ми вступили в абсолютно нову фазу війни — другу облогу Києва. У 2022 році путін намагався взяти Київ танками, артилерією, оточенням, перекритими дорогами. Він хотів зламати столицю, знищити державне управління та змусити Україну капітулювати. І він зазнав поразки. Сьогодні він намагається досягти тієї самої мети, але іншими засобами. Тепер облога ведеться з повітря: багатогодинні хвилі безпілотників, балістичні ракети, крилаті ракети, безперервні сигнали повітряної тривоги, удари по транспорту, енергетиці, логістиці, цивільній інфраструктурі. Стратегічна мета не змінилася: зробити життя в Києві неможливим, виснажити населення, паралізувати економіку та посіяти хаос. Це також спроба стерти межу між передовою та тилом. Спроба зруйнувати віру людей у те, що держава може їх захистити, і в такий спосіб зламати здатність України до опору. Про це говорив під час свого перебування у Вільнюсі на з’їзді найбільшої партії Литви — «Союзу Вітчизни — Литовських християнських демократів». Як і «Європейська Солідарність», вона є частиною родини Європейської народної партії. Сьогодні результат цієї війни дедалі більше вирішується в небі над усією Україною. Нам потрібен зокрема і сильний голос Литви в Європі для максимальної концентрації ресурсів ППО для України. Patriot, ракети-перехоплювачі, інші системи ППО, засоби боротьби з дронами. Від цього залежить, чи зможе країна функціонувати взагалі, особливо напередодні зими. Українці не повинні гинути щодня в той час, коли остаточне політичне врегулювання може тривати роками. Тому першим практичним завданням для дипломатії має бути повне, всеосяжне, безумовне припинення вогню. Дуже просто: на суші, на морі й насамперед у повітрі. Припинення вогню має бути початком, а не кінцем. А після цього нам потрібні сильна українська армія, потужна оборонна промисловість, достатня ППО, реальні гарантії безпеки, продовження санкцій, членство України в ЄС і незмінна перспектива вступу до НАТО. Мир — це не просто момент, коли росія припиняє стріляти. Мир — це коли росія розуміє, що наступний напад коштуватиме більше, ніж вона здатна заплатити.

Ми вступили в абсолютно нову фазу війни — другу облогу Києва. У 2022 році путін намагався взяти Київ танками, артилерією, оточенням, перекритими дорогами. Він хотів зламати столицю, знищити державне управління та змусити Україну капітулювати. І він зазнав поразки. Сьогодні він намагається досягти тієї самої мети, але іншими засобами. Тепер облога ведеться з повітря: багатогодинні хвилі безпілотників, балістичні ракети, крилаті ракети, безперервні сигнали повітряної тривоги, удари по транспорту, енергетиці, логістиці, цивільній інфраструктурі. Стратегічна мета не змінилася: зробити життя в Києві неможливим, виснажити населення, паралізувати економіку та посіяти хаос. Це також спроба стерти межу між передовою та тилом. Спроба зруйнувати віру людей у те, що держава може їх захистити, і в такий спосіб зламати здатність України до опору. Про це говорив під час свого перебування у Вільнюсі на з’їзді найбільшої партії Литви — «Союзу Вітчизни — Литовських християнських демократів». Як і «Європейська Солідарність», вона є частиною родини Європейської народної партії. Сьогодні результат цієї війни дедалі більше вирішується в небі над усією Україною. Нам потрібен зокрема і сильний голос Литви в Європі для максимальної концентрації ресурсів ППО для України. Patriot, ракети-перехоплювачі, інші системи ППО, засоби боротьби з дронами. Від цього залежить, чи зможе країна функціонувати взагалі, особливо напередодні зими. Українці не повинні гинути щодня в той час, коли остаточне політичне врегулювання може тривати роками. Тому першим практичним завданням для дипломатії має бути повне, всеосяжне, безумовне припинення вогню. Дуже просто: на суші, на морі й насамперед у повітрі. Припинення вогню має бути початком, а не кінцем. А після цього нам потрібні сильна українська армія, потужна оборонна промисловість, достатня ППО, реальні гарантії безпеки, продовження санкцій, членство України в ЄС і незмінна перспектива вступу до НАТО. Мир — це не просто момент, коли росія припиняє стріляти. Мир — це коли росія розуміє, що наступний напад коштуватиме більше, ніж вона здатна заплатити.

Петро Порошенко

24,341 次观看 • 20 天前

Помийки Офісу Зеленського почали проти мене дискредитаційну кампанію, в якій ні слова правди. Дякую усім, хто останні 24 год бачили це і писали слова підтримки. 📍Причин є 2: 1. Предметна критика Зеленського і його людей за все, що вони робили останній рік аби знищити антикорупційні розслідування в Україні. 2. Вимога і міжнародна робота моя і команди задля очищення правоохоронних органів - із конкурсами на керівників Нацполу і Генпрокурора 📍Ціна питання: Ми провело міні розслідування і дізнались, що пости, які ви кидали мені з ТГ помийок і сайтів - зливних бачків коштують від 20 тисяч гривень і до десятків тисяч доларів. 📍То про що брешуть? 1️⃣ Про джерело мого доходу не кажуть правду. ПРАВДА: за усе життя я 0 днів працювала на державних посадах за гроші українців, а зуміла робити корисну антикорупційну роботу для країни, не використавши жодної гривні українських платників податків. Офіс знає, що ми завжди працювали в міжнародних проектах, які ми вигравали на міжнародних конкурсах на нашу громадську антикорупційну роботу, і це їх дратує ще більше. По усіх наших проетах ми ще й міжнародні аудити річні проходимо. Влада про такі прозорі гроші може хіба мріяти. 2️⃣ Про те, що я купила собі квартиру під час війни після 2022 року за 2 мільйони. 📍ПРАВДА : я купила однокімнатну квартиру в 2019 році ще на етапі котловану за 29 тисяч доларів. На той час - в еквіваленті 700 тисяч гривень, які збирала років так 10. 2 роки тому її здали нарешті в експлуатацію, я її прийняла у власність. Це засвітилось в реєстрі. Але ідіоти, яких найняли аби писати про мене статті, погано розуміють, що дата приватизації не означає дату купівлі. Як і ціну. Яка 5 року тому на квартири була геть інша. Каюсь, за 10 років можна було і більше зібрати, ніж 29 тисяч доларів. Дохід дозволяв. Враховуючи, що з 2015 по 2019 я взагалі працювала на двох роботах паралельно: юридичним радником в міжнародному проєкті і юристом в медичній практиці. 3️⃣ Про мою маму. Рахують гроші моєї мами і закидають відсутність в неї офіційних доходів, крім пару десятків тисяч гривень за багато років. 📍ПРАВДА: моя мама вже більше 15 років живе і працює в Європі. Останні 10 років - в Лондоні. В 2007 вона, працюючи в Тернополі лікарем за копійки, поїхала на заробітки до Європи, як багато хто тоді їздив, і так і не повернулась. Там всі ці роки мама офіційно працює, багато років тим же лікарем, до речі. Дохід має вищий за мій. І зрозуміло, що теж може купити нерухомість в Україні. І не тільки. За цей їй, до речі, окрема подяка, що протягом років вона інвестує в Україну, як і допомагає постійно нашій арміі. 4️⃣ Є ще багато нісенітниць про звʼязки з рсосією, про батька, який насправді помер в 2013 від раку але вони пишуть, що він живий і живе там, про те що я веду якісь рсосійські соцмережі, які видалені років так 10 тому. Але от звідки фото з моіх студентських років, до яких я вже і сама втратила доступ - відповідь ми чудово знаємо. 📍Про що забули в Офісі? 1. Вони забули, що я працювала над корисними речами для країни саме в міжнародних проєктах за гроші західних платників податків, з яких платила постійно високі податки навпаки в український бюджет. 2. Вони забули, що побачили мої такі детальні доходи лише тому, що мені нічого ховати і це мій особистий вибір аби вони це бачили. 3. Вони забули, що всі роки я подавала декларації самовільно, коли цього від мене не вимагав закон. Бо я так хотіла. 4. Вони забули, що з тих же міркувань також 2 роки тому я ще й стала членом Громадської ради доброчесності, яка шукає недоброчесних на руку суддів. І частина моїх декларацій була подана як членкині цієї ради. 5. Хоча багатьох, знаю, зупиняло те, що треба подавати деклараціію і люди відмовлялись ставати членами Ради. Мене це не зупиняє. Навпаки. ☝🏻Вони не уявляють, як весь цей тиск мотивує мене і команду після усіх атак на нас робити нашу громадську антикорупційну роботу ще заповзятіше

Помийки Офісу Зеленського почали проти мене дискредитаційну кампанію, в якій ні слова правди. Дякую усім, хто останні 24 год бачили це і писали слова підтримки. 📍Причин є 2: 1. Предметна критика Зеленського і його людей за все, що вони робили останній рік аби знищити антикорупційні розслідування в Україні. 2. Вимога і міжнародна робота моя і команди задля очищення правоохоронних органів - із конкурсами на керівників Нацполу і Генпрокурора 📍Ціна питання: Ми провело міні розслідування і дізнались, що пости, які ви кидали мені з ТГ помийок і сайтів - зливних бачків коштують від 20 тисяч гривень і до десятків тисяч доларів. 📍То про що брешуть? 1️⃣ Про джерело мого доходу не кажуть правду. ПРАВДА: за усе життя я 0 днів працювала на державних посадах за гроші українців, а зуміла робити корисну антикорупційну роботу для країни, не використавши жодної гривні українських платників податків. Офіс знає, що ми завжди працювали в міжнародних проектах, які ми вигравали на міжнародних конкурсах на нашу громадську антикорупційну роботу, і це їх дратує ще більше. По усіх наших проетах ми ще й міжнародні аудити річні проходимо. Влада про такі прозорі гроші може хіба мріяти. 2️⃣ Про те, що я купила собі квартиру під час війни після 2022 року за 2 мільйони. 📍ПРАВДА : я купила однокімнатну квартиру в 2019 році ще на етапі котловану за 29 тисяч доларів. На той час - в еквіваленті 700 тисяч гривень, які збирала років так 10. 2 роки тому її здали нарешті в експлуатацію, я її прийняла у власність. Це засвітилось в реєстрі. Але ідіоти, яких найняли аби писати про мене статті, погано розуміють, що дата приватизації не означає дату купівлі. Як і ціну. Яка 5 року тому на квартири була геть інша. Каюсь, за 10 років можна було і більше зібрати, ніж 29 тисяч доларів. Дохід дозволяв. Враховуючи, що з 2015 по 2019 я взагалі працювала на двох роботах паралельно: юридичним радником в міжнародному проєкті і юристом в медичній практиці. 3️⃣ Про мою маму. Рахують гроші моєї мами і закидають відсутність в неї офіційних доходів, крім пару десятків тисяч гривень за багато років. 📍ПРАВДА: моя мама вже більше 15 років живе і працює в Європі. Останні 10 років - в Лондоні. В 2007 вона, працюючи в Тернополі лікарем за копійки, поїхала на заробітки до Європи, як багато хто тоді їздив, і так і не повернулась. Там всі ці роки мама офіційно працює, багато років тим же лікарем, до речі. Дохід має вищий за мій. І зрозуміло, що теж може купити нерухомість в Україні. І не тільки. За цей їй, до речі, окрема подяка, що протягом років вона інвестує в Україну, як і допомагає постійно нашій арміі. 4️⃣ Є ще багато нісенітниць про звʼязки з рсосією, про батька, який насправді помер в 2013 від раку але вони пишуть, що він живий і живе там, про те що я веду якісь рсосійські соцмережі, які видалені років так 10 тому. Але от звідки фото з моіх студентських років, до яких я вже і сама втратила доступ - відповідь ми чудово знаємо. 📍Про що забули в Офісі? 1. Вони забули, що я працювала над корисними речами для країни саме в міжнародних проєктах за гроші західних платників податків, з яких платила постійно високі податки навпаки в український бюджет. 2. Вони забули, що побачили мої такі детальні доходи лише тому, що мені нічого ховати і це мій особистий вибір аби вони це бачили. 3. Вони забули, що всі роки я подавала декларації самовільно, коли цього від мене не вимагав закон. Бо я так хотіла. 4. Вони забули, що з тих же міркувань також 2 роки тому я ще й стала членом Громадської ради доброчесності, яка шукає недоброчесних на руку суддів. І частина моїх декларацій була подана як членкині цієї ради. 5. Хоча багатьох, знаю, зупиняло те, що треба подавати деклараціію і люди відмовлялись ставати членами Ради. Мене це не зупиняє. Навпаки. ☝🏻Вони не уявляють, як весь цей тиск мотивує мене і команду після усіх атак на нас робити нашу громадську антикорупційну роботу ще заповзятіше

Martina Boguslavets

21,904 次观看 • 11 个月前

Насправді це дуже цікавий керівник медичної служби — депутатка Аліна Михайлова. Вона не їде до США вивчати досвід американських бойових медиків, евакуацію поранених під вогнем чи нові протоколи допомоги в умовах сучасної війни. Ні. Вона їде на IT-тусовку по темі штучного інтелекту. І тут виникає перше логічне питання: а яким боком керівник медичного підрозділу до ШІ? Навіщо саме їй ця поїздка? Які компетенції вона там набуватиме, які знання привезе назад і як це врятує хоча б одного нашого бійця? Чи, може, це просто красива назва для того, щоб поїхати? Бо далі — місяць відсутності. Кілька днів якихось «занять» з ШІ, а потім просто подорожі Америкою. Фотографії біля океану, усмішки, краєвиди. І все це публікується. Відкрито. Без жодного сорому. А в цей час її підопічні — медики, яких вона формально очолює, — без вихідних, без відпусток, без права на «місяць перезавантаження» борсаються в крові. Медики, яким Аліна Михайлова погрожує відправкою на нуль, на передову - якщо їх щось не влаштовує. Вони не можуть дозволити собі навіть нормально виспатися, не те що океан. Вони тримають лінію життя там, де смерть ходить поряд. А їхня керівниця в цей момент спокійно дозволяє собі те, чого не може дозволити собі жоден з них. І ось тут починаються справжні роздуми. Коли людина обіймає таку посаду під час повномасштабної війни, вона бере на себе не просто формальну відповідальність. Вона бере моральний обов’язок. Обов’язок бути з тими, хто щодня ризикує життям. Обов’язок показувати приклад стійкості, а не приклад того, як можна вийти з гри на місяць і назвати це «розвитком». Це вже не про волонтерство. Волонтерство — це коли ти віддаєш себе. А тут виглядає так, ніби посада стала особистим бізнес-проєктом. Можливістю поєднати «служіння» з приємними поїздками, гарними фото і новими знайомствами в IT-середовищі. І ніхто не питає: а чи етично це? Чи не зраджуєш ти тих, хто вірить, що ти на своєму місці саме зараз? Мені здається, саме в такі моменти стає видно справжню ціну слів «ми з вами», «ми разом», «ми не здамося». Коли твої підлеглі живуть у пеклі, а ти публікуєш захід сонця над Тихим океаном — це вже не просто «відпустка». Це сигнал. Сигнал про те, наскільки глибоко розійшлися реальність війни і реальність тих, хто має керувати в цій війні. І найгірше — що такі історії не поодинокі. Вони повторюються. І щоразу ми робимо вигляд, ніби це нормально. Ніби можна бути керівником у війні й одночасно жити так, ніби війни немає, збираючи гроші в цивільних які не можуть собі подібного дозволити. А медики продовжують працювати. Без права на місяць у США. Без права навіть на тиждень тиші. Медики, яким я повторю: Аліна Михайлова погрожує відправкою на нуль, на передову - якщо їх щось не влаштовує. Може, час уже називати речі своїми іменами?

Насправді це дуже цікавий керівник медичної служби — депутатка Аліна Михайлова. Вона не їде до США вивчати досвід американських бойових медиків, евакуацію поранених під вогнем чи нові протоколи допомоги в умовах сучасної війни. Ні. Вона їде на IT-тусовку по темі штучного інтелекту. І тут виникає перше логічне питання: а яким боком керівник медичного підрозділу до ШІ? Навіщо саме їй ця поїздка? Які компетенції вона там набуватиме, які знання привезе назад і як це врятує хоча б одного нашого бійця? Чи, може, це просто красива назва для того, щоб поїхати? Бо далі — місяць відсутності. Кілька днів якихось «занять» з ШІ, а потім просто подорожі Америкою. Фотографії біля океану, усмішки, краєвиди. І все це публікується. Відкрито. Без жодного сорому. А в цей час її підопічні — медики, яких вона формально очолює, — без вихідних, без відпусток, без права на «місяць перезавантаження» борсаються в крові. Медики, яким Аліна Михайлова погрожує відправкою на нуль, на передову - якщо їх щось не влаштовує. Вони не можуть дозволити собі навіть нормально виспатися, не те що океан. Вони тримають лінію життя там, де смерть ходить поряд. А їхня керівниця в цей момент спокійно дозволяє собі те, чого не може дозволити собі жоден з них. І ось тут починаються справжні роздуми. Коли людина обіймає таку посаду під час повномасштабної війни, вона бере на себе не просто формальну відповідальність. Вона бере моральний обов’язок. Обов’язок бути з тими, хто щодня ризикує життям. Обов’язок показувати приклад стійкості, а не приклад того, як можна вийти з гри на місяць і назвати це «розвитком». Це вже не про волонтерство. Волонтерство — це коли ти віддаєш себе. А тут виглядає так, ніби посада стала особистим бізнес-проєктом. Можливістю поєднати «служіння» з приємними поїздками, гарними фото і новими знайомствами в IT-середовищі. І ніхто не питає: а чи етично це? Чи не зраджуєш ти тих, хто вірить, що ти на своєму місці саме зараз? Мені здається, саме в такі моменти стає видно справжню ціну слів «ми з вами», «ми разом», «ми не здамося». Коли твої підлеглі живуть у пеклі, а ти публікуєш захід сонця над Тихим океаном — це вже не просто «відпустка». Це сигнал. Сигнал про те, наскільки глибоко розійшлися реальність війни і реальність тих, хто має керувати в цій війні. І найгірше — що такі історії не поодинокі. Вони повторюються. І щоразу ми робимо вигляд, ніби це нормально. Ніби можна бути керівником у війні й одночасно жити так, ніби війни немає, збираючи гроші в цивільних які не можуть собі подібного дозволити. А медики продовжують працювати. Без права на місяць у США. Без права навіть на тиждень тиші. Медики, яким я повторю: Аліна Михайлова погрожує відправкою на нуль, на передову - якщо їх щось не влаштовує. Може, час уже називати речі своїми іменами?

Myroslav Oleshko

24,631 次观看 • 5 个月前

Я хочу, щоб українці припинили переносити те, що відбувається у Франції, Бельгії чи Великій Британії, на Україну та на кожну темношкіру людину, яку бачать на вулиці. В Україні немає ситуації, коли африканські мігранти масово перепливають море чи просто нелегально потрапляють до країни. Отримати українську візу громадянину Нігерії складно й дорого: потрібно надати необхідні документи, підтвердити мету поїздки, фінансове забезпечення та пройти перевірку. Африканці не опинилися в Україні випадково. Багато хто свідомо обрав цю країну для навчання, роботи, сім’ї та життя. Інші народилися тут і Україна є їхньою рідною країною. А ті, хто залишається тут під час повномасштабної війни, попри обстріли, тривоги й небезпеку, щодня знову обирають Україну своїм домом. Те, що сталося з нігерійкою та її дитиною, не просто сварка. Це расизм і насильство. І незалежно від документів чи міграційного статусу, ніхто не має права принижувати людину, використовувати расистські образи або нападати на неї та її дитину. Припиніть шукати ворога серед людей, які разом із вами біжать до укриття. Расизм не захищає Україну він лише робить нас слабшими. І все ж я щиро рада та вдячна, що переважна більшість українців не поводиться так, як ця жінка. Я знаю Україну як країну сильних, добрих і людяних людей і саме такою я хочу бачити її завжди. 🇺🇦

Я хочу, щоб українці припинили переносити те, що відбувається у Франції, Бельгії чи Великій Британії, на Україну та на кожну темношкіру людину, яку бачать на вулиці. В Україні немає ситуації, коли африканські мігранти масово перепливають море чи просто нелегально потрапляють до країни. Отримати українську візу громадянину Нігерії складно й дорого: потрібно надати необхідні документи, підтвердити мету поїздки, фінансове забезпечення та пройти перевірку. Африканці не опинилися в Україні випадково. Багато хто свідомо обрав цю країну для навчання, роботи, сім’ї та життя. Інші народилися тут і Україна є їхньою рідною країною. А ті, хто залишається тут під час повномасштабної війни, попри обстріли, тривоги й небезпеку, щодня знову обирають Україну своїм домом. Те, що сталося з нігерійкою та її дитиною, не просто сварка. Це расизм і насильство. І незалежно від документів чи міграційного статусу, ніхто не має права принижувати людину, використовувати расистські образи або нападати на неї та її дитину. Припиніть шукати ворога серед людей, які разом із вами біжать до укриття. Расизм не захищає Україну він лише робить нас слабшими. І все ж я щиро рада та вдячна, що переважна більшість українців не поводиться так, як ця жінка. Я знаю Україну як країну сильних, добрих і людяних людей і саме такою я хочу бачити її завжди. 🇺🇦

Blaqsauce🇳🇬🇺🇦

65,482 次观看 • 27 天前

Це один із найважливіших моментів в історії Верховної Ради поточного скликання. Фракція Європейська Солідарність вісім разів голосувала за мобілізацію і воєнний стан, коли вони були подані відповідно до Конституції Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України. Але цей законопроєкт є прикладом маніпуляцій, знущання та обману, зокрема, народних депутатів і Верховної Ради. Хочу наголосити, що я особисто був присутній на засіданні погоджувальної ради позавчора. Були досягнуті ключові домовленості. Домовленість перша: буде знайдений компроміс щодо демобілізації та звільнення тих, хто відслужив 36 або 48 місяців. Також були домовленості, що буде знайдений компроміс про ротацію і відпустки не менше 6 місяців. Обговорювали і те, що 50% силовиків підуть на фронт. У нас менше людей, які перебувають у тилу, — у нас менше проблем і, відповідно, вони потребують менше зусиль. В той час, як на фронті ситуація кардинально інша. Нас запевнили, що Збройні сили України та кожен військовослужбовець отримають додатково щонайменше 70 000 грн на фронті і 10 000 грн у тилу. Якщо ви спробуєте хоч щось із цього знайти зараз у законопроєкті, який таємно вночі проголосований, а таблиця вам була роздана лише годину тому, щоб навмисно не встигли прочитати, за що ви голосуєте, то це точно дискредитує Верховну Раду. Ми пропонуємо і зараз зареєстрували законопроєкт, де міститься одна норма: демобілізація через 36 місяців служби і 18 місяців перебування на «передку». Поставите цей законопроєкт перед законопроєктом про мобілізацію в другому читанні, і лише тоді наша фракція проголосує за цей закон. В іншому випадку, ми вимагаємо направити його на повторне друге читання, врахувати все, про що ми домовилися, та захистити армію. Бо в армії на це кажуть: ні дембеля, ні грошей, знову нас намагаються обдурити. Ми не дозволимо цього робити!

Це один із найважливіших моментів в історії Верховної Ради поточного скликання. Фракція Європейська Солідарність вісім разів голосувала за мобілізацію і воєнний стан, коли вони були подані відповідно до Конституції Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України. Але цей законопроєкт є прикладом маніпуляцій, знущання та обману, зокрема, народних депутатів і Верховної Ради. Хочу наголосити, що я особисто був присутній на засіданні погоджувальної ради позавчора. Були досягнуті ключові домовленості. Домовленість перша: буде знайдений компроміс щодо демобілізації та звільнення тих, хто відслужив 36 або 48 місяців. Також були домовленості, що буде знайдений компроміс про ротацію і відпустки не менше 6 місяців. Обговорювали і те, що 50% силовиків підуть на фронт. У нас менше людей, які перебувають у тилу, — у нас менше проблем і, відповідно, вони потребують менше зусиль. В той час, як на фронті ситуація кардинально інша. Нас запевнили, що Збройні сили України та кожен військовослужбовець отримають додатково щонайменше 70 000 грн на фронті і 10 000 грн у тилу. Якщо ви спробуєте хоч щось із цього знайти зараз у законопроєкті, який таємно вночі проголосований, а таблиця вам була роздана лише годину тому, щоб навмисно не встигли прочитати, за що ви голосуєте, то це точно дискредитує Верховну Раду. Ми пропонуємо і зараз зареєстрували законопроєкт, де міститься одна норма: демобілізація через 36 місяців служби і 18 місяців перебування на «передку». Поставите цей законопроєкт перед законопроєктом про мобілізацію в другому читанні, і лише тоді наша фракція проголосує за цей закон. В іншому випадку, ми вимагаємо направити його на повторне друге читання, врахувати все, про що ми домовилися, та захистити армію. Бо в армії на це кажуть: ні дембеля, ні грошей, знову нас намагаються обдурити. Ми не дозволимо цього робити!

Петро Порошенко

112,704 次观看 • 2 年前

Спробую відновити, наскільки це можливо, картинку одного епізоду нашої спільної з Веганом роботи. Скоріш за все, це була середина грудня 2023 року, на околицях АКХЗ (див. перше фото). Друге фото – наближення на частину заводу та прилеглої території, де і відбувались події які я опишу далі. "ПКМ" - моя позиція на той момент (там у нас був не тільки ПКМ, але в основному працювали з нього), "Гранатомет" - позиція Вегана з його 40-мм станковим Mk-19. Окремо зазначена точка "Відео" - більш рання позиція з якою у мене зберігся відеозапис (теж додається), який дозволяє оцінити прилеглу місцевість (коли я спрямовую камеру і кажу що "десь там підори" - це і є напрямок на той самий шматок посадки, позначений як "10 русских"). В той самий день мало того, що на дворі були зима і дубак, так ще й цього прекрасного дня ліг особливо густий туман, який нехай і не перетворив погоду на нельотну, але зробив польоти дронів на кілька годин абсолютно безглуздим заняттям через нульову видимість. Росіяни, вже поклавши сотні трупів кількома шарами в одних і тих же місцях, навчились на своїх помилках користуватися погодою і відповідно вирішили на повну використати густий туман - відразу на кількох напрямках висунулося по відділенню піхоти, в тому числі і в секторі, який я посилено моніторив з позиції "ПКМ". Але ось хоч ПКМ у нас і був, але планки Пікаттіні на нього ще не було, і можна було замість точної стрільби по тепловізійному прицілу тільки дуже приблизно навалити по орієнтирах - тобто просто трохи залякати відділення піхоти і змусити їх залягти, але не вбити нікого. Мене це не влаштувало, багато в чому з егоїстичних мотивів - якщо це відділення прорветься на завод і досидить на ньому до ночі, то чергувати вночі буде дуже страшно. З ненульовою ймовірністю хтось із цих циркачів, уже перебуваючи на заводі, пролізе під покровом ночі та туману через рідкий ланцюг СПшек вглиб заводу, заляже там і потім розстріляє когось із нас у спину в найнесподіванішому місці. Для вирішення цієї проблеми я зв'язався з Веганом по рації і запропонував йому попрацювати разом - я з теплаком даю йому коригування на відділення піхоти, яке лізе у повний ріст по посадці і взагалі нічого не боїться, а він їх знищує. Було дві проблеми - від найпершого в ланцюжку росіянина до кута паркану з нашою СПшкою було десятка три метрів, і з огляду на складний рельєф Веган міг би легко влучити і в наших. До того ж кількість 40-мм гранат була дуже обмежена, і промазати означало втратити шанс їх вбити. Так що коли після пари пристрілювальних гранат настав час приймати рішення, чи давати по цій пристрілці повноцінну чергу, я візуалізував еліпс розсіювання, наклав на нього гауссіану і зайнявся іншою ментальною гімнастикою, щоб ну хоч якось на око прикинути ймовірність що черга полетить куди треба. В результаті я вирішив, що ризик виправданий, а в снайперські здібності Вегана я вірю, я дав йому відмашку і він пустив довгу чергу 40-мм HEDP, які практично ідеально лягли вздовж посадки. Частина цих гранат вибухнула в кронах дерев, частина - вже на землі, а одна граната, судячи з усього, взагалі потрапила прямо в підара, враховуючи, що з одного силуета полетіло багато теплих бризок. В результаті звідти змогли втікти лише три російських піхотинця – більш ніж за дві доби мого чергування на цій позиції звідти більше ніхто так і не виповз, і нашій ділянці заводу туманний прорив більше не загрожував. Найсумніше те що відеофіксації не було, тому що дрони не літали, доповідь хоча б по радійці про ворожі втрати я теж не зробив, тому що з самого початку просто бачив що пішли троє, і думав що може бути решта семеро просто залягли і вийдуть з посадки пізніше. Тільки через пару діб, коли і дрони відновили регулярні польоти, я зрозумів, що ці семеро зайвохромосомних самураїв просто померли прямо на місці. За один тільки цей епізод масового геноциду русні за одне натискання гашетки я б йому дав грамоту типу "ніхуя собі ти рекс", бо інших людей які могли б повторити таку ювелірну роботу я не знаю.

Спробую відновити, наскільки це можливо, картинку одного епізоду нашої спільної з Веганом роботи. Скоріш за все, це була середина грудня 2023 року, на околицях АКХЗ (див. перше фото). Друге фото – наближення на частину заводу та прилеглої території, де і відбувались події які я опишу далі. "ПКМ" - моя позиція на той момент (там у нас був не тільки ПКМ, але в основному працювали з нього), "Гранатомет" - позиція Вегана з його 40-мм станковим Mk-19. Окремо зазначена точка "Відео" - більш рання позиція з якою у мене зберігся відеозапис (теж додається), який дозволяє оцінити прилеглу місцевість (коли я спрямовую камеру і кажу що "десь там підори" - це і є напрямок на той самий шматок посадки, позначений як "10 русских"). В той самий день мало того, що на дворі були зима і дубак, так ще й цього прекрасного дня ліг особливо густий туман, який нехай і не перетворив погоду на нельотну, але зробив польоти дронів на кілька годин абсолютно безглуздим заняттям через нульову видимість. Росіяни, вже поклавши сотні трупів кількома шарами в одних і тих же місцях, навчились на своїх помилках користуватися погодою і відповідно вирішили на повну використати густий туман - відразу на кількох напрямках висунулося по відділенню піхоти, в тому числі і в секторі, який я посилено моніторив з позиції "ПКМ". Але ось хоч ПКМ у нас і був, але планки Пікаттіні на нього ще не було, і можна було замість точної стрільби по тепловізійному прицілу тільки дуже приблизно навалити по орієнтирах - тобто просто трохи залякати відділення піхоти і змусити їх залягти, але не вбити нікого. Мене це не влаштувало, багато в чому з егоїстичних мотивів - якщо це відділення прорветься на завод і досидить на ньому до ночі, то чергувати вночі буде дуже страшно. З ненульовою ймовірністю хтось із цих циркачів, уже перебуваючи на заводі, пролізе під покровом ночі та туману через рідкий ланцюг СПшек вглиб заводу, заляже там і потім розстріляє когось із нас у спину в найнесподіванішому місці. Для вирішення цієї проблеми я зв'язався з Веганом по рації і запропонував йому попрацювати разом - я з теплаком даю йому коригування на відділення піхоти, яке лізе у повний ріст по посадці і взагалі нічого не боїться, а він їх знищує. Було дві проблеми - від найпершого в ланцюжку росіянина до кута паркану з нашою СПшкою було десятка три метрів, і з огляду на складний рельєф Веган міг би легко влучити і в наших. До того ж кількість 40-мм гранат була дуже обмежена, і промазати означало втратити шанс їх вбити. Так що коли після пари пристрілювальних гранат настав час приймати рішення, чи давати по цій пристрілці повноцінну чергу, я візуалізував еліпс розсіювання, наклав на нього гауссіану і зайнявся іншою ментальною гімнастикою, щоб ну хоч якось на око прикинути ймовірність що черга полетить куди треба. В результаті я вирішив, що ризик виправданий, а в снайперські здібності Вегана я вірю, я дав йому відмашку і він пустив довгу чергу 40-мм HEDP, які практично ідеально лягли вздовж посадки. Частина цих гранат вибухнула в кронах дерев, частина - вже на землі, а одна граната, судячи з усього, взагалі потрапила прямо в підара, враховуючи, що з одного силуета полетіло багато теплих бризок. В результаті звідти змогли втікти лише три російських піхотинця – більш ніж за дві доби мого чергування на цій позиції звідти більше ніхто так і не виповз, і нашій ділянці заводу туманний прорив більше не загрожував. Найсумніше те що відеофіксації не було, тому що дрони не літали, доповідь хоча б по радійці про ворожі втрати я теж не зробив, тому що з самого початку просто бачив що пішли троє, і думав що може бути решта семеро просто залягли і вийдуть з посадки пізніше. Тільки через пару діб, коли і дрони відновили регулярні польоти, я зрозумів, що ці семеро зайвохромосомних самураїв просто померли прямо на місці. За один тільки цей епізод масового геноциду русні за одне натискання гашетки я б йому дав грамоту типу "ніхуя собі ти рекс", бо інших людей які могли б повторити таку ювелірну роботу я не знаю.

Alex

46,360 次观看 • 1 年前

Сержант Віталій Головня Vitaliy_Stalker, командир 3-го взводу роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 78-го ОДШП розповідає як недолугість командування вбиває мотивованих людей та просить розголосу. «Ситуація змушує виходити в публічний простір. Моя група людей хоче змінити місце служби та продовжити виконання завдань у тому підрозділі де цінуватимуть твій професіоналізм, а не якості «шершавого язика від п'яток до шиї». Начальник БПС нашого полку погрожує військовослужбовцям, що не відпустить їх, а навпаки посприяє, щоб їх перевели в піхоту стрільцями. Начальник БПС у своїй звітності про нанесення ураження ворогу подає не вірні дані, щоб накрутити собі показник ефективності. Вимагає кожного місяця скидати на ротну банку 10%. Далі ті кошти використовує у ручному режимі, всі потреби бійців не закриваються. Примусово вимагає здачу коштів на банку, хто не здає на БР їздити не буде, так повідомив начальник БПС нашого полку. Списки людей, які здавали кошти, з сумами будуть передані до слідчих органів. Квитанції будуть долучені до справи. По ситуації із загиблим побратимом Тремпельом, хочу додати, що це був безглуздий наказ. Ніякого поспіху та потреби вивозити речей з Суджі не було. За заявами у відео буду звертатися до СБУ, ДБР, Поліції, ВСП, Прокуратури, щоб провели службові перевірки та винні понесли покарання. На наступний день після запису відео знову трапилася трагедія в нашому підрозділі. Один побратим 200 та один 300, і знову командування приховує правду, що насправді трапилося. Версії у всіх різні, всі плутаються в показах. Прилетіла fpv, що уразила хлопців під час спорядження великого ударного дрона, але це брехня, характер нанесених пошкоджень свідчить, що це був самопідрив, хлопці були 7-й день на позиції та вже їх виснажили до 0, що призвело до такої трагічної ситуації. Такі трагічні події відбуваються кожного місяця, а все через недолугість командування, все списують на війну та бойові втрати, але це не бойові втрати».

Сержант Віталій Головня Vitaliy_Stalker, командир 3-го взводу роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 78-го ОДШП розповідає як недолугість командування вбиває мотивованих людей та просить розголосу. «Ситуація змушує виходити в публічний простір. Моя група людей хоче змінити місце служби та продовжити виконання завдань у тому підрозділі де цінуватимуть твій професіоналізм, а не якості «шершавого язика від п'яток до шиї». Начальник БПС нашого полку погрожує військовослужбовцям, що не відпустить їх, а навпаки посприяє, щоб їх перевели в піхоту стрільцями. Начальник БПС у своїй звітності про нанесення ураження ворогу подає не вірні дані, щоб накрутити собі показник ефективності. Вимагає кожного місяця скидати на ротну банку 10%. Далі ті кошти використовує у ручному режимі, всі потреби бійців не закриваються. Примусово вимагає здачу коштів на банку, хто не здає на БР їздити не буде, так повідомив начальник БПС нашого полку. Списки людей, які здавали кошти, з сумами будуть передані до слідчих органів. Квитанції будуть долучені до справи. По ситуації із загиблим побратимом Тремпельом, хочу додати, що це був безглуздий наказ. Ніякого поспіху та потреби вивозити речей з Суджі не було. За заявами у відео буду звертатися до СБУ, ДБР, Поліції, ВСП, Прокуратури, щоб провели службові перевірки та винні понесли покарання. На наступний день після запису відео знову трапилася трагедія в нашому підрозділі. Один побратим 200 та один 300, і знову командування приховує правду, що насправді трапилося. Версії у всіх різні, всі плутаються в показах. Прилетіла fpv, що уразила хлопців під час спорядження великого ударного дрона, але це брехня, характер нанесених пошкоджень свідчить, що це був самопідрив, хлопці були 7-й день на позиції та вже їх виснажили до 0, що призвело до такої трагічної ситуації. Такі трагічні події відбуваються кожного місяця, а все через недолугість командування, все списують на війну та бойові втрати, але це не бойові втрати».

Serhii Sternenko

83,521 次观看 • 1 年前

Ми живемо в різних Українах. Одна — воює і робить усе, щоб захистити Україну, а друга — знищує політичних опонентів і послаблює державу, перешкоджає руху в Європейський Союз. Цей судовий процес, де ми доводимо незаконність та неконституційність санкцій, триває вже 8 місяців. Представники влади не мають що сказати: ні суду, ні суспільству. Вони мають одну тактику: затягнути час, щоб встигнути сфабрикувати докази. Увесь цей час я не маю змоги повноцінно допомагати війську, фінансувати виробництво та закупівлю техніки для фронту. Представники влади, відповідно до закону, протягом 15 днів мали надати всі докази, які вони мають. Натомість відбувається абсурд, коли суд вводять в оману, спеціально засекречують докази, позбавляючи мене права захисту, а суддів — можливості ухвалити необхідні рішення. Також представники влади заважають нам додати до справи документи Єврокомісії, Європарламенту та Ради Європи, які засвідчують злочини влади. У них ідеться про неприпустимість використання санкцій проти політичних опонентів. На свій захист ми подали висновки органів Європейського Союзу щодо незаконних санкцій проти лідера опозиції, але з подивом почули від Офісу Президента, що це не є доказом. Це може свідчити лише про одне: вони бояться залучати міжнародні документи, які засвідчують злочини української влади. Ми надали суду резолюцію Європарламенту 2025 року, де чорним по білому написано про неприпустимість використання санкцій проти політичних опонентів. Про те, що дії влади перешкоджають інтеграції України в Європейський Союз. Зараз представники влади кажуть, що ми мали подати цей документ 18 липня, хоча Європарламент ухвалив його 8 вересня. Це просто смішно. Принциповим, ключовим, першим кластером для вступу в ЄС є fundamentals — верховенство права. А застосування санкцій проти політичних опонентів є несумісним з демократією і з прагненням українського народу до вступу в ЄС. Ми також надали Меморандум омбудсмена Ради Європи, який належить до органів Ради Європи. Він підтверджує, що під час псевдоголосування РНБО не мало жодної аргументації щодо застосування санкцій. Неодмінною складовою їх застосування проти громадян України є висновок представника України у Раді Європи. Перше: омбудсмен Ради Європи не згодний з цим висновком, про що йдеться в меморандумі. Друге: представник надала цей висновок у день, коли рішення було проголосоване, коли це все було оприлюднене і вже прокоментоване президентом. А вже потім був надісланий висновок. Ми вперше мали можливість ознайомитися з умістом електронного диска, який є доказом представників влади. Він був створений 13 числа, через добу після того, коли були проголосовані санкції. Ми побачили, що там уже виправлений весь злочинний зміст, який був нібито доказом для членів РНБО. Ці аргументації були довезені через добу, тому що їх фальсифікували. Отже РНБО голосували без доказів. Сьогодні вийшла стаття у всесвітньовідомому виданні Politico, де прямо наголошено, що санкції проти політичних опонентів, які застосовує українська влада, є неприйнятними. Ні для демократії, ні для країни, яка претендує на вступ до Європейського Союзу. Обурює, що Мінекономіки надали фактично в попередній робочий день докази, які мали б бути подані 8 місяців тому. Цим вони позбавляють мене можливості захищатися, а суд — ухвалити необхідні рішення. Ці документи в Мінекономіки надійшли від пана Проніна, який обґрунтовано підозрюється в корупції. Йдеться про крадіжку грошей на побудову фортифікаційних споруд на Покровському напрямку. Знову вони намагаються затягнути час та сфабрикувати докази. За необґрунтоване звинувачення, за фальсифікації та брехню, за введення суду в оману і за переслідування опозиції доведеться відповідати. І в решті-решт, хтось має відповісти за перешкоджання вступу України в ЄС.

Ми живемо в різних Українах. Одна — воює і робить усе, щоб захистити Україну, а друга — знищує політичних опонентів і послаблює державу, перешкоджає руху в Європейський Союз. Цей судовий процес, де ми доводимо незаконність та неконституційність санкцій, триває вже 8 місяців. Представники влади не мають що сказати: ні суду, ні суспільству. Вони мають одну тактику: затягнути час, щоб встигнути сфабрикувати докази. Увесь цей час я не маю змоги повноцінно допомагати війську, фінансувати виробництво та закупівлю техніки для фронту. Представники влади, відповідно до закону, протягом 15 днів мали надати всі докази, які вони мають. Натомість відбувається абсурд, коли суд вводять в оману, спеціально засекречують докази, позбавляючи мене права захисту, а суддів — можливості ухвалити необхідні рішення. Також представники влади заважають нам додати до справи документи Єврокомісії, Європарламенту та Ради Європи, які засвідчують злочини влади. У них ідеться про неприпустимість використання санкцій проти політичних опонентів. На свій захист ми подали висновки органів Європейського Союзу щодо незаконних санкцій проти лідера опозиції, але з подивом почули від Офісу Президента, що це не є доказом. Це може свідчити лише про одне: вони бояться залучати міжнародні документи, які засвідчують злочини української влади. Ми надали суду резолюцію Європарламенту 2025 року, де чорним по білому написано про неприпустимість використання санкцій проти політичних опонентів. Про те, що дії влади перешкоджають інтеграції України в Європейський Союз. Зараз представники влади кажуть, що ми мали подати цей документ 18 липня, хоча Європарламент ухвалив його 8 вересня. Це просто смішно. Принциповим, ключовим, першим кластером для вступу в ЄС є fundamentals — верховенство права. А застосування санкцій проти політичних опонентів є несумісним з демократією і з прагненням українського народу до вступу в ЄС. Ми також надали Меморандум омбудсмена Ради Європи, який належить до органів Ради Європи. Він підтверджує, що під час псевдоголосування РНБО не мало жодної аргументації щодо застосування санкцій. Неодмінною складовою їх застосування проти громадян України є висновок представника України у Раді Європи. Перше: омбудсмен Ради Європи не згодний з цим висновком, про що йдеться в меморандумі. Друге: представник надала цей висновок у день, коли рішення було проголосоване, коли це все було оприлюднене і вже прокоментоване президентом. А вже потім був надісланий висновок. Ми вперше мали можливість ознайомитися з умістом електронного диска, який є доказом представників влади. Він був створений 13 числа, через добу після того, коли були проголосовані санкції. Ми побачили, що там уже виправлений весь злочинний зміст, який був нібито доказом для членів РНБО. Ці аргументації були довезені через добу, тому що їх фальсифікували. Отже РНБО голосували без доказів. Сьогодні вийшла стаття у всесвітньовідомому виданні Politico, де прямо наголошено, що санкції проти політичних опонентів, які застосовує українська влада, є неприйнятними. Ні для демократії, ні для країни, яка претендує на вступ до Європейського Союзу. Обурює, що Мінекономіки надали фактично в попередній робочий день докази, які мали б бути подані 8 місяців тому. Цим вони позбавляють мене можливості захищатися, а суд — ухвалити необхідні рішення. Ці документи в Мінекономіки надійшли від пана Проніна, який обґрунтовано підозрюється в корупції. Йдеться про крадіжку грошей на побудову фортифікаційних споруд на Покровському напрямку. Знову вони намагаються затягнути час та сфабрикувати докази. За необґрунтоване звинувачення, за фальсифікації та брехню, за введення суду в оману і за переслідування опозиції доведеться відповідати. І в решті-решт, хтось має відповісти за перешкоджання вступу України в ЄС.

Петро Порошенко

11,407 次观看 • 11 个月前

Ліну Костенко та французького філософа Бернара-Анрі Леві нагородили у Конгресі США медаллю імені митрополита Андрея Шептицького Подаємо відеозвернення Ліни Костенко до учасників зібрання а також текст її промови. Ліна Костенко За Ваше і наше Майбутнє Дорогі друзі й колеги, шановні гості! Насамперед – велика моя подяка Єврейській Конфедерації України, а також Українсько-Єврейській Зустрічі (Ukrainian Jewish Encounter, UJE) за нагороду медаллю Митрополита Андрея Шептицького. Це велика честь. І це несподівана для мене нагорода, що набуває особливого значення в ці трагічні для України і для Ізраїлю часи. Коли і як в моє життя ввійшов єврейський світ? Через емпатію, через співстраждання. Моє дитинство припало на Другу світову війну. Ми жили на Трухановому острові – це була прекрасна частина Києва навпроти пам’ятника Святому Володимиру. Як сьогодні пам’ятаю: берегом Дніпра йде мій маленький друг Йося до школи і співає на весь голос. Війна змусила нас покинути той райський куточок. Острів був фактично знищений під час боїв за Київ. Коли ми знову туди повернулись, на острові було зовсім мало людей, і Йосі не було серед них. І ось тоді ми почули страшну звістку: Йосю розстріляли разом з іншими євреями в Бабиному Яру. До цього в школі діти навіть не замислювались, хто якої національності. Тож розуміння ідентичності Йосі прийшло з разом з його загибеллю. Все життя не можу зрозуміти, як можна розстріляти малого хлопчика, що співає на золотому піску на березі Дніпра. Ще один голос пам’ятаю з дитинства. В нас була вдома платівка з давньою єврейською піснею «Akhtsik Yor», «Вісімдесят років». Я не розуміла слів, але мене вражав сам цей сумний глибокий чоловічий голос на контрасті з легкою світлою мелодією. Після війни тяжке враження справила акція, названа «боротьбою з космополітизмом». Це був 1948-й. Серед моїх друзів були українські єврейські письменники. І я раптом побачила, як навколо них виникає пустка. Їх уникали, з ними не вітались. Їх було оголошено «безродними космополітами», ворогами радянської влади. Я принципово продовжувала з ними спілкуватись, намагаючись подолати той їхній вакуум самотності. Пам’ятаючи безмір самотності, пережитий репресованими українськими письменниками. Тільки що називали їх «буржуазними націоналістами». А потім були шістдесяті, коли я входила в літературу. Кілька коротких років друку, згодом – шістнадцять років заборони. Для нас, що тоді були поколінням шістдесятників, було вкрай важливим єврейське питання, так само, як кримсько-татарське чи польське. Знаючи з свого досвіду, що таке імперське і тоталітарне насилля над народами, ми захищали також ідентичність і цих переслідуваних народів. Тим більше сьогодні боляче бачити, як не лише Росія, а й багато хто на Заході ігнорує права кримсько-татарського народу, депортованого в 1944 році, – народу, для якого Крим є єдиною Батьківщиною. В ті часи я перекладала єврейських поетів. Ще зовсім неможливо було собі уявити, що колись постане незалежна Україна, але цю омріяну вільну Батьківщину ми бачили як європейську державу, де в кожного народу мав бути свій голос і своя форма культурного буття. У цьому зв’язку хочу згадати мого великого друга Івана Дзюбу, якого нам так сьогодні бракує. І який теж свого часу отримав цю почесну медаль. Того Івана Дзюбу, донеччанина, одного з найвизначніших дисидентів 60-х років, який помер 22 лютого 2022 року, буквально напередодні російського вторгнення в Україну, – ніби відмовившись бачити, що станеться з його Донеччиною, з його Україною. Був похований в день початку війни, ніби вбитий війною. Власне, саме Дзюба 29 вересня 1966 року вперше сказав про Бабин Яр як про спільну трагедію і спільну пам’ять євреїв і українців. Сказав це в атмосфері державного антисемітизму, з допомогою якого – після катастрофи Голокосту – радянський режим продовжив переслідування, відмовляючи євреям навіть у праві оплакувати своїх мертвих. І відмовляючи українцям у праві навіть згадувати про катастрофу Голодомору. У вересні цього року в Чикаґо відкриється виставка картин, в яких постають історичні драми євреїв та українців. Автор картин – Йоганан Петровський-Штерн (Yohanan Petrovsky-Shtern), дивовижний приклад єврейсько-українського інтелектуального і мистецького симбіозу – назвав цей цикл своїх робіт «Порівнюючи катастрофи» («Confronting Catastrophes»). Насправді кожна катастрофа – унікальна. Але ми – разом з євреями, з поляками і з трьома балтійськими народами – є народами «кривавих земель», земель між Гітлером і Сталіном, як написав про це Тімоті Снайдер (Timothy Snyder). Це один з основних ключів до нашого порозуміння. Фактично антисемітизм за своїми особливостями дуже подібний до українофобії. Ми два народи, яким упродовж століть в різний спосіб відмовляли в праві на існування. В праві мати власну державу. В праві пам’ятати власні трагедії. Українцям довелося боротися десятки років лише за право визнання Голодомору геноцидом українського народу, хоча Голодомор наводив як приклад геноциду навіть Рафаель Лемкін (Raphael Lemkin), автор концепту «геноцид». І справа ще й досі не завершена. Символічний факт: саме під час цієї війни почалося в Європі широке офіційне визнання Голодомору геноцидом. Іншими словами, ніби потрібен сучасний геноцид, аби в його макабричних відсвітах побачити нарешті геноцид у минулому часі. Тому захист пам’яті цих трагедій неминуче стає частиною нашої ідентичності. В цьому плані ми можемо і маємо повчитися у євреїв незламної і послідовної стратегії захисту цієї пам’яті. Ще я хочу згадати про Чорнобиль. В 90-ті роки я понад десять років працювала у складі Історико-культурологічної експедиції, що вивчала спадщину вбитого радіацією українського Полісся. Але Чорнобиль – це також один з давніх центрів хасидизму в Україні. Тут похований Menachem Nаchum (1730-1797), засновник чорнобильської династії цадиків. Тут була чудова велика синагога, перетворена в радянські часи на військкомат. Про цей абсурд нагадує іржава червона зірка на балконі. Місцева мешканка розповіла мені страхітливу історію. Досі там є рів, куди скидали розстріляних євреїв. І серед того апокаліпсису в рову лежала молода єврейська жінка, до якої притулилося двоє її маленьких мертвих синів. Мала на плечах хустку виробництва місцевої фабрики з малюнком хрестиком, чорним по білому, – в ті часи такі хустки через цей малюнок називали «ХХ століття». Я думала про цей моторошний символ – мати з убитими дітьми як емблема ХХ століття, – стоячи в тій пустельній синагозі з розбитими вікнами. Холодна тиша без молитов. Лиш ластівка літала під склепінням, мов маятник часу, креслячи якісь древні таємничі письмена. Моє життя розгорнулося між двома світовими війнами. Другою – і сьогодні, Третьою. Дитиною, 22 червня 1941 року я чула бомбардування німецьких літаків на підступах до Києва. На світанку. Бомбардувальники прилітають на світанку, щоб зупинити людське життя. А 24 лютого 2022 року – так само на світанку – на Київ налетіли російські бомбардувальники. Тоді смерть приходила з Заходу. Тепер смерть прийшла зі Сходу. І саме тоді, коли Україна випросталась, коли Україна кристалізувала свою європейську ідентичність, прийшла ця смерть, щоб не дати цій ідентичності утвердитись. І, власне, Українська держава, як і Ізраїльська держава, перебувають у цьому плані в дуже подібному становищі. Знову і знову їм доводиться боротися за виживання, за право бути, за право вибирати своє майбутнє. Дозвольте мені, користаючись цією неповторною нагодою, подякувати особливій людині, яку Ви нагороджуєте разом зі мною, – Бернару-Анрі Леві (Bernard-Henri Lévy). Ми чули Ваш голос, коли Ви виступили на Майдані 9 лютого 2014 року, назвавши себе українцем. Ми чули Ваш голос, коли Ви вдруге виступили на Майдані, 2 березня того самого року, кажучи: «Європа повинна захищати Україну. Європа повинна стати гарантом кордонів вашої нації та свободи ваших міст». Ви назвали Україну «сторожовою фортецею Європи». Ви також казали, що «наступний за Україною ворог Путіна – це Європа». Проминуло 11 років з часу тих Ваших виступів, і сьогодні ми всі можемо пересвідчитись, наскільки пророчою була Ваша візія. Сьогодні Україна захищає Європу. І Європа захищає Україну. І це є єдина наразі гарантія порятунку демократичної системи. Світ тісний. Тоді на Майдані Вас перекладала паризька журналістка Галя Акерман, наш великий друг. Вона теж, до речі, їздила з нами до Чорнобиля. У Вашому часописі «La Règle du Jeu» 2015 року, присвяченому Майдану, друкувалися мої вірші. І ще – у Вашій особі я хочу подякувати Андре Ґлюксману (André Glucksmann), Вашому другові, якого вже немає з нами, але який від самого початку боротьби України за своє європейське майбутнє ще в 2004 році закликав до солідарності з Україною, вразивши нас своїм пронизливим розумінням ситуації та винятковою пасіонарністю думки. Коли помер видатний філософ – і Ваш учитель – Жак Дерріда (Jacques Derrida), в тому ж таки 2004 році, мені чомусь було так неймовірно сумно. Я написала вірш про розминання всіх з усіма, про неможливість зустрічі в хаосі сучасного світу. Але завдяки великій постаті Митрополита Андрея Шептицького, завдяки Єврейській Конфедерації України та Українсько-Єврейській Зустрічі ми, власне, зустрілись. І навіть якщо це віртуальна зустріч, бо війна не дає мені змоги бути зараз у цій залі, але я все одно разом з Вами – своїми думками і голосом моєї дорогої онуки Ярослави Франчески. І це вищий вимір зустрічі з Вами як глибинного розуміння, глибинної емпатії, глибинної солідарності. Насамкінець згадаю мотто Польського Листопадового повстання 1830-1831 років: «За Вашу і нашу свободу!» Філософія цього мотто: народ може бути по-справжньому вільним, лише якщо оточений там само вільними народами. Драма, яку ми переживаємо сьогодні, змушує нас сказати: «За Ваших і наших мертвих!» Бо це найшляхетніший вимір пам’яті, коли памְ’ятаєш скорботу близького народу. Але також: «За Ваше і наше майбутнє!» – щоб страждання і випробування наших народів у ці роки стало літописом мужності, відповідальності, любові до Свободи. Щоб діти наших народів могли співати на берегах Йордану і Дніпра без страху бути вбитими. Найглибша Вам моя подяка! Київ, 30 квітня 2025 року Медаллю Митрополита Андрея Шептицького відзначають за заслуги у справі зміцнення українсько-єврейського діалогу. Назва нагороди вшановує митрополита Андрея Шептицького – главу Української греко-католицької церкви у 1901–1944 роках. У роки Другої світової війни він рятував єврейське населення Заходу України від нацистських переслідувань, переховуючи людей у монастирях та у власній резиденції.

Ліну Костенко та французького філософа Бернара-Анрі Леві нагородили у Конгресі США медаллю імені митрополита Андрея Шептицького Подаємо відеозвернення Ліни Костенко до учасників зібрання а також текст її промови. Ліна Костенко За Ваше і наше Майбутнє Дорогі друзі й колеги, шановні гості! Насамперед – велика моя подяка Єврейській Конфедерації України, а також Українсько-Єврейській Зустрічі (Ukrainian Jewish Encounter, UJE) за нагороду медаллю Митрополита Андрея Шептицького. Це велика честь. І це несподівана для мене нагорода, що набуває особливого значення в ці трагічні для України і для Ізраїлю часи. Коли і як в моє життя ввійшов єврейський світ? Через емпатію, через співстраждання. Моє дитинство припало на Другу світову війну. Ми жили на Трухановому острові – це була прекрасна частина Києва навпроти пам’ятника Святому Володимиру. Як сьогодні пам’ятаю: берегом Дніпра йде мій маленький друг Йося до школи і співає на весь голос. Війна змусила нас покинути той райський куточок. Острів був фактично знищений під час боїв за Київ. Коли ми знову туди повернулись, на острові було зовсім мало людей, і Йосі не було серед них. І ось тоді ми почули страшну звістку: Йосю розстріляли разом з іншими євреями в Бабиному Яру. До цього в школі діти навіть не замислювались, хто якої національності. Тож розуміння ідентичності Йосі прийшло з разом з його загибеллю. Все життя не можу зрозуміти, як можна розстріляти малого хлопчика, що співає на золотому піску на березі Дніпра. Ще один голос пам’ятаю з дитинства. В нас була вдома платівка з давньою єврейською піснею «Akhtsik Yor», «Вісімдесят років». Я не розуміла слів, але мене вражав сам цей сумний глибокий чоловічий голос на контрасті з легкою світлою мелодією. Після війни тяжке враження справила акція, названа «боротьбою з космополітизмом». Це був 1948-й. Серед моїх друзів були українські єврейські письменники. І я раптом побачила, як навколо них виникає пустка. Їх уникали, з ними не вітались. Їх було оголошено «безродними космополітами», ворогами радянської влади. Я принципово продовжувала з ними спілкуватись, намагаючись подолати той їхній вакуум самотності. Пам’ятаючи безмір самотності, пережитий репресованими українськими письменниками. Тільки що називали їх «буржуазними націоналістами». А потім були шістдесяті, коли я входила в літературу. Кілька коротких років друку, згодом – шістнадцять років заборони. Для нас, що тоді були поколінням шістдесятників, було вкрай важливим єврейське питання, так само, як кримсько-татарське чи польське. Знаючи з свого досвіду, що таке імперське і тоталітарне насилля над народами, ми захищали також ідентичність і цих переслідуваних народів. Тим більше сьогодні боляче бачити, як не лише Росія, а й багато хто на Заході ігнорує права кримсько-татарського народу, депортованого в 1944 році, – народу, для якого Крим є єдиною Батьківщиною. В ті часи я перекладала єврейських поетів. Ще зовсім неможливо було собі уявити, що колись постане незалежна Україна, але цю омріяну вільну Батьківщину ми бачили як європейську державу, де в кожного народу мав бути свій голос і своя форма культурного буття. У цьому зв’язку хочу згадати мого великого друга Івана Дзюбу, якого нам так сьогодні бракує. І який теж свого часу отримав цю почесну медаль. Того Івана Дзюбу, донеччанина, одного з найвизначніших дисидентів 60-х років, який помер 22 лютого 2022 року, буквально напередодні російського вторгнення в Україну, – ніби відмовившись бачити, що станеться з його Донеччиною, з його Україною. Був похований в день початку війни, ніби вбитий війною. Власне, саме Дзюба 29 вересня 1966 року вперше сказав про Бабин Яр як про спільну трагедію і спільну пам’ять євреїв і українців. Сказав це в атмосфері державного антисемітизму, з допомогою якого – після катастрофи Голокосту – радянський режим продовжив переслідування, відмовляючи євреям навіть у праві оплакувати своїх мертвих. І відмовляючи українцям у праві навіть згадувати про катастрофу Голодомору. У вересні цього року в Чикаґо відкриється виставка картин, в яких постають історичні драми євреїв та українців. Автор картин – Йоганан Петровський-Штерн (Yohanan Petrovsky-Shtern), дивовижний приклад єврейсько-українського інтелектуального і мистецького симбіозу – назвав цей цикл своїх робіт «Порівнюючи катастрофи» («Confronting Catastrophes»). Насправді кожна катастрофа – унікальна. Але ми – разом з євреями, з поляками і з трьома балтійськими народами – є народами «кривавих земель», земель між Гітлером і Сталіном, як написав про це Тімоті Снайдер (Timothy Snyder). Це один з основних ключів до нашого порозуміння. Фактично антисемітизм за своїми особливостями дуже подібний до українофобії. Ми два народи, яким упродовж століть в різний спосіб відмовляли в праві на існування. В праві мати власну державу. В праві пам’ятати власні трагедії. Українцям довелося боротися десятки років лише за право визнання Голодомору геноцидом українського народу, хоча Голодомор наводив як приклад геноциду навіть Рафаель Лемкін (Raphael Lemkin), автор концепту «геноцид». І справа ще й досі не завершена. Символічний факт: саме під час цієї війни почалося в Європі широке офіційне визнання Голодомору геноцидом. Іншими словами, ніби потрібен сучасний геноцид, аби в його макабричних відсвітах побачити нарешті геноцид у минулому часі. Тому захист пам’яті цих трагедій неминуче стає частиною нашої ідентичності. В цьому плані ми можемо і маємо повчитися у євреїв незламної і послідовної стратегії захисту цієї пам’яті. Ще я хочу згадати про Чорнобиль. В 90-ті роки я понад десять років працювала у складі Історико-культурологічної експедиції, що вивчала спадщину вбитого радіацією українського Полісся. Але Чорнобиль – це також один з давніх центрів хасидизму в Україні. Тут похований Menachem Nаchum (1730-1797), засновник чорнобильської династії цадиків. Тут була чудова велика синагога, перетворена в радянські часи на військкомат. Про цей абсурд нагадує іржава червона зірка на балконі. Місцева мешканка розповіла мені страхітливу історію. Досі там є рів, куди скидали розстріляних євреїв. І серед того апокаліпсису в рову лежала молода єврейська жінка, до якої притулилося двоє її маленьких мертвих синів. Мала на плечах хустку виробництва місцевої фабрики з малюнком хрестиком, чорним по білому, – в ті часи такі хустки через цей малюнок називали «ХХ століття». Я думала про цей моторошний символ – мати з убитими дітьми як емблема ХХ століття, – стоячи в тій пустельній синагозі з розбитими вікнами. Холодна тиша без молитов. Лиш ластівка літала під склепінням, мов маятник часу, креслячи якісь древні таємничі письмена. Моє життя розгорнулося між двома світовими війнами. Другою – і сьогодні, Третьою. Дитиною, 22 червня 1941 року я чула бомбардування німецьких літаків на підступах до Києва. На світанку. Бомбардувальники прилітають на світанку, щоб зупинити людське життя. А 24 лютого 2022 року – так само на світанку – на Київ налетіли російські бомбардувальники. Тоді смерть приходила з Заходу. Тепер смерть прийшла зі Сходу. І саме тоді, коли Україна випросталась, коли Україна кристалізувала свою європейську ідентичність, прийшла ця смерть, щоб не дати цій ідентичності утвердитись. І, власне, Українська держава, як і Ізраїльська держава, перебувають у цьому плані в дуже подібному становищі. Знову і знову їм доводиться боротися за виживання, за право бути, за право вибирати своє майбутнє. Дозвольте мені, користаючись цією неповторною нагодою, подякувати особливій людині, яку Ви нагороджуєте разом зі мною, – Бернару-Анрі Леві (Bernard-Henri Lévy). Ми чули Ваш голос, коли Ви виступили на Майдані 9 лютого 2014 року, назвавши себе українцем. Ми чули Ваш голос, коли Ви вдруге виступили на Майдані, 2 березня того самого року, кажучи: «Європа повинна захищати Україну. Європа повинна стати гарантом кордонів вашої нації та свободи ваших міст». Ви назвали Україну «сторожовою фортецею Європи». Ви також казали, що «наступний за Україною ворог Путіна – це Європа». Проминуло 11 років з часу тих Ваших виступів, і сьогодні ми всі можемо пересвідчитись, наскільки пророчою була Ваша візія. Сьогодні Україна захищає Європу. І Європа захищає Україну. І це є єдина наразі гарантія порятунку демократичної системи. Світ тісний. Тоді на Майдані Вас перекладала паризька журналістка Галя Акерман, наш великий друг. Вона теж, до речі, їздила з нами до Чорнобиля. У Вашому часописі «La Règle du Jeu» 2015 року, присвяченому Майдану, друкувалися мої вірші. І ще – у Вашій особі я хочу подякувати Андре Ґлюксману (André Glucksmann), Вашому другові, якого вже немає з нами, але який від самого початку боротьби України за своє європейське майбутнє ще в 2004 році закликав до солідарності з Україною, вразивши нас своїм пронизливим розумінням ситуації та винятковою пасіонарністю думки. Коли помер видатний філософ – і Ваш учитель – Жак Дерріда (Jacques Derrida), в тому ж таки 2004 році, мені чомусь було так неймовірно сумно. Я написала вірш про розминання всіх з усіма, про неможливість зустрічі в хаосі сучасного світу. Але завдяки великій постаті Митрополита Андрея Шептицького, завдяки Єврейській Конфедерації України та Українсько-Єврейській Зустрічі ми, власне, зустрілись. І навіть якщо це віртуальна зустріч, бо війна не дає мені змоги бути зараз у цій залі, але я все одно разом з Вами – своїми думками і голосом моєї дорогої онуки Ярослави Франчески. І це вищий вимір зустрічі з Вами як глибинного розуміння, глибинної емпатії, глибинної солідарності. Насамкінець згадаю мотто Польського Листопадового повстання 1830-1831 років: «За Вашу і нашу свободу!» Філософія цього мотто: народ може бути по-справжньому вільним, лише якщо оточений там само вільними народами. Драма, яку ми переживаємо сьогодні, змушує нас сказати: «За Ваших і наших мертвих!» Бо це найшляхетніший вимір пам’яті, коли памְ’ятаєш скорботу близького народу. Але також: «За Ваше і наше майбутнє!» – щоб страждання і випробування наших народів у ці роки стало літописом мужності, відповідальності, любові до Свободи. Щоб діти наших народів могли співати на берегах Йордану і Дніпра без страху бути вбитими. Найглибша Вам моя подяка! Київ, 30 квітня 2025 року Медаллю Митрополита Андрея Шептицького відзначають за заслуги у справі зміцнення українсько-єврейського діалогу. Назва нагороди вшановує митрополита Андрея Шептицького – главу Української греко-католицької церкви у 1901–1944 роках. У роки Другої світової війни він рятував єврейське населення Заходу України від нацистських переслідувань, переховуючи людей у монастирях та у власній резиденції.

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

48,168 次观看 • 1 年前

Україна зараз переживає найтяжчі часи за всі роки незалежності. У Києві люди мерзнуть. Є випадки смертей від холоду. Попереду — морози до мінус 25 уже на початку наступного тижня. Майже 700 будинків у столиці досі залишаються без води, електроенергії та тепла. За оцінками фахівців, ситуація може ще більше погіршитися у разі нової російської ракетної атаки, на яку, за даними розвідки, ми очікуємо вже вихідними. Київ ризикує перетворитися на зону, непридатну для життя. Безумовно, головний винуватець — путін. Але відповідальність лежить і на владі. На злочинній бездіяльності. На корупції, яка вже доведена незалежними антикорупційними інституціями у справі «Міндічгейт». Саме через це блокувалося виділення коштів на захист критичної енергетичної інфраструктури. У 2014 році морози були такими самими — мінус 20–25. У державній скарбниці тоді був нуль. Плани агресора нічим не відрізнялися: удари по генерації, атаки на ТЕЦ у Щасті та Слов’янську, блокування постачання вугілля. Росія тоді зірвала всі контракти і припинила відвантаження з Кузбасу. Ми ухвалювали рішення. Давали накази закуповувати вугілля на українській території, в українських шахт і виробників за цінами, вдвічі нижчими за альтернативні. Ми захистили країну. І за 11 років дехто про це забув. Сьогодні ж замість реальних дій влада займається спробами політичної розправи і дискредитації лідера опозиції. Цей процес провалився. Ця справа — справжнє кладовище генеральних прокурорів. Луценко назвав її булшитом. Рябошапка — трешем. Обох звільнили за відмову підписувати підозру. Венедіктова «зникла» у відпустці, щоб уникнути відповідальності. Підписував підозру незаконно заступник, якого згодом звільнили і притягнули до кримінальної відповідальності. Потім був Костін — і знову втеча від відповідальності. Сьогодні в суді — ноунейми без аргументів і доказів. Коли 24 лютого прокурори тікали з Києва і палили матеріали справ, хтось мав боронити столицю. А сьогодні ці самі люди фабрикують справи, відволікаючи увагу від корупційних скандалів: «Міндічгейт», «Бакановгейт», «Кісільгейт», конверти для депутатів, мішки з грошима в кабінетах, знищена оборонка і вкрадені кошти, які мали йти на захист держави. Ми живемо у двох різних реальностях. В одній — міндічі, баканови і їхні покровителі крадуть і руйнують країну. В іншій — ми захищаємо Україну, допомагаємо армії, відстоюємо державу і правду. 11 років тому ми врятували країну від холоду. 11 років тому почали будувати армію. 11 років тому підписали Угоду про асоціацію з ЄС і Зону вільної торгівлі. 11 років тому виграли час, який дав змогу Україні вистояти у 2022-му і зламати путінський сценарій знищення нашої держави. Україна вистоїть!

Україна зараз переживає найтяжчі часи за всі роки незалежності. У Києві люди мерзнуть. Є випадки смертей від холоду. Попереду — морози до мінус 25 уже на початку наступного тижня. Майже 700 будинків у столиці досі залишаються без води, електроенергії та тепла. За оцінками фахівців, ситуація може ще більше погіршитися у разі нової російської ракетної атаки, на яку, за даними розвідки, ми очікуємо вже вихідними. Київ ризикує перетворитися на зону, непридатну для життя. Безумовно, головний винуватець — путін. Але відповідальність лежить і на владі. На злочинній бездіяльності. На корупції, яка вже доведена незалежними антикорупційними інституціями у справі «Міндічгейт». Саме через це блокувалося виділення коштів на захист критичної енергетичної інфраструктури. У 2014 році морози були такими самими — мінус 20–25. У державній скарбниці тоді був нуль. Плани агресора нічим не відрізнялися: удари по генерації, атаки на ТЕЦ у Щасті та Слов’янську, блокування постачання вугілля. Росія тоді зірвала всі контракти і припинила відвантаження з Кузбасу. Ми ухвалювали рішення. Давали накази закуповувати вугілля на українській території, в українських шахт і виробників за цінами, вдвічі нижчими за альтернативні. Ми захистили країну. І за 11 років дехто про це забув. Сьогодні ж замість реальних дій влада займається спробами політичної розправи і дискредитації лідера опозиції. Цей процес провалився. Ця справа — справжнє кладовище генеральних прокурорів. Луценко назвав її булшитом. Рябошапка — трешем. Обох звільнили за відмову підписувати підозру. Венедіктова «зникла» у відпустці, щоб уникнути відповідальності. Підписував підозру незаконно заступник, якого згодом звільнили і притягнули до кримінальної відповідальності. Потім був Костін — і знову втеча від відповідальності. Сьогодні в суді — ноунейми без аргументів і доказів. Коли 24 лютого прокурори тікали з Києва і палили матеріали справ, хтось мав боронити столицю. А сьогодні ці самі люди фабрикують справи, відволікаючи увагу від корупційних скандалів: «Міндічгейт», «Бакановгейт», «Кісільгейт», конверти для депутатів, мішки з грошима в кабінетах, знищена оборонка і вкрадені кошти, які мали йти на захист держави. Ми живемо у двох різних реальностях. В одній — міндічі, баканови і їхні покровителі крадуть і руйнують країну. В іншій — ми захищаємо Україну, допомагаємо армії, відстоюємо державу і правду. 11 років тому ми врятували країну від холоду. 11 років тому почали будувати армію. 11 років тому підписали Угоду про асоціацію з ЄС і Зону вільної торгівлі. 11 років тому виграли час, який дав змогу Україні вистояти у 2022-му і зламати путінський сценарій знищення нашої держави. Україна вистоїть!

Петро Порошенко

21,200 次观看 • 7 个月前

Так, шановні! Треба ваша допомога! Треба розголос!!! Бо це тупо пиздець!!! Це відео з українського міста Полтава. Такий собі 26-ти річний місцевий недоблогер Роман Заволока знімає відео як він тяне приколи та посилає нахуй в громадському місці військових, які нині проходять службу в ТЦК. Підходить доречі до них він сам. Ну це в нього таке хобі щоб отримати перегляди, показати що він типу нічого не боїться, ну повийобуватись короче. Щодо першого точно вдалося, щодо другого спробуємо пояснити, що за рахунок військових такі дії шкідливі для здоров’я. Цей хуйлуша на камеру заявив, що він відмовляється від мобілізації, бо «не хоче вбивати людей за гроші», далі ще «краще». До нього підійшли учасники бойових дій, які нині проходять службу в ТЦК, це рядовий особовий склад, навіть не сержанти, прості хлопці. Їм він теж почав розповідати з нецензурною лексикою, що це «їхня війна». Лише за це він має відповідати. Але є ще дещо, що робить цю ситуацію максимально кричущою. І через що ми будемо реагувати максимально жорстко. Справа в тому, що військового, якого образив цей Роман Заволока, звати Олександр Мацько і він учасник бойових дій. Він пішов добровольцем на війну ще у 2014 році. З початку повномасштабного вторгнення був розвідником. Рік тому на Харківському напрямку бронемашина Олександра підірвалася на міні. Він отримав важку контузію і різні травми: опіки та поранення ніг. Весь цей час Олександр проходив реабілітацію й отримав другу групу інвалідності. Після цього його взяли на службу у військкомат. Мені до слово теж 26 років і я теж наїхав на міну, щоправда мені повезло трохи менше. І як ви думаєте я реагую на такі відео розмови з важкопораненим військовим, який попри все повернувся на службу, де цивільним дозволяють з нього знущатися, а поліція такі речі ігнорує? Звертаюсь до небайдужих полтавчан з проханням провести розʼяснювальну бесіду з цим «блогером» та по можливості зробити масаж обличчя. Якщо поліція прокинеться, то звертаю вашу увагу, що тут як мінімум ознаки кримінального правопорушення за ст. 336, 435-1 та 436-2 Кримінального кодексу України! Поширте, бо треба покарати уйобка!

Так, шановні! Треба ваша допомога! Треба розголос!!! Бо це тупо пиздець!!! Це відео з українського міста Полтава. Такий собі 26-ти річний місцевий недоблогер Роман Заволока знімає відео як він тяне приколи та посилає нахуй в громадському місці військових, які нині проходять службу в ТЦК. Підходить доречі до них він сам. Ну це в нього таке хобі щоб отримати перегляди, показати що він типу нічого не боїться, ну повийобуватись короче. Щодо першого точно вдалося, щодо другого спробуємо пояснити, що за рахунок військових такі дії шкідливі для здоров’я. Цей хуйлуша на камеру заявив, що він відмовляється від мобілізації, бо «не хоче вбивати людей за гроші», далі ще «краще». До нього підійшли учасники бойових дій, які нині проходять службу в ТЦК, це рядовий особовий склад, навіть не сержанти, прості хлопці. Їм він теж почав розповідати з нецензурною лексикою, що це «їхня війна». Лише за це він має відповідати. Але є ще дещо, що робить цю ситуацію максимально кричущою. І через що ми будемо реагувати максимально жорстко. Справа в тому, що військового, якого образив цей Роман Заволока, звати Олександр Мацько і він учасник бойових дій. Він пішов добровольцем на війну ще у 2014 році. З початку повномасштабного вторгнення був розвідником. Рік тому на Харківському напрямку бронемашина Олександра підірвалася на міні. Він отримав важку контузію і різні травми: опіки та поранення ніг. Весь цей час Олександр проходив реабілітацію й отримав другу групу інвалідності. Після цього його взяли на службу у військкомат. Мені до слово теж 26 років і я теж наїхав на міну, щоправда мені повезло трохи менше. І як ви думаєте я реагую на такі відео розмови з важкопораненим військовим, який попри все повернувся на службу, де цивільним дозволяють з нього знущатися, а поліція такі речі ігнорує? Звертаюсь до небайдужих полтавчан з проханням провести розʼяснювальну бесіду з цим «блогером» та по можливості зробити масаж обличчя. Якщо поліція прокинеться, то звертаю вашу увагу, що тут як мінімум ознаки кримінального правопорушення за ст. 336, 435-1 та 436-2 Кримінального кодексу України! Поширте, бо треба покарати уйобка!

Симороз Олег Олександрович

384,528 次观看 • 3 年前